Крути – героїзм молодих
У пам’яті кількох народів зберігається
історія про 300 героїв, що загинули, захищаючи свою землю від нападників. У
давніх греків це були 300 спартанців при Фермопілах, у грузинів -300 арагвійців
на підступах до Тбілісі, а в українців-300 козаків під Берестечком та 300
юнаків під Крутами.
Ці 300 молодих людей, що полягли в нерівному бою під Крутами - справжні герої,
цвіт української нації. Але не слід забувати, що часто герої з’являються внаслідок чиєїсь безвідповідальності і бездарності.
Так сталося 29 січня 1918 року. Молода українська держава залишилася без армії.
І це, завершилося трагедією.
З виступом військ Михайла Муравйова з Харкова на Київ почалася
московська -українська війна. В IV Універсалі уряд УНР закликав до боротьби з більшовицькими
військами, а 5 січня 1918 року на зборах студентів молодших курсів Київського
університету святого Володимира і Українського народного університету було
ухвалено приступити до створення студентського куреня Січових Стрільців. До них
долучилися гімназисти української 2-ї гімназії ім. Кирило-Мефодіївського
братства та юнаки кількох київських військових шкіл. Таким чином удалося скласти дві сотні, на
чолі яких поставили студента Українського народного університету – старшину
(сотника) Омельченка. Вони були зовсім не обстріляними, навіть гвинтівок на
всіх не вистачало.
І цих не ознайомлених з воєнним ремеслом юнаків, молодий цвіт армії,
висилають 27 січня на фронт, кидають у майже безнадійну ситуацію, поїздом
відправляють на станцію Бахмач. По дорозі дізналися, що в Бахмачі вже ворог.
Тому загін зупинився на станції Крути – за
У Крутах студенти у складі існуючого вже там загону почали рити окопи
вздовж залізничної колії і споруджувати земляні укріплення. Тепер командувач
загону в Бахмачі Аверкій Гончаренко мав у своєму розпорядженні 4 сотні бійців,
переважно студентів та юнкерів школи старшин, та 16 кулеметів.
Проти них рухалася частина військ Муравйова (на Київ наступала кількома
колонами з різних боків) кількістю 6 тисяч багнетів.
Уранці 29 січня передовий загін матросів Ремньова потрапив під обстріл
захисників Крутів. З тилу киян підтримував бронепоїзд і гармата сотника Лощенка
на залізничній платформі, яка додавала відваги та настрою.
Бій ішов цілий день, аж до вечора. Вогнем 35 кулеметів та рушниць студенти
і школярі відбили декілька атак. На допомогу Ремньову почали надходити інші
загони Муравйова, і з боку Чернігівської колії підійшов ворожий бронепоїзд. Тим
часом у студентів та юнкерів закінчилися набої і снаряди. Наступаючі загони
ворогів почали обходити позиції обороняючи з лівого флангу – настала небезпека
оточення. Юнкери зі студентами почали відхід у напрямку Києва, і більшості
вдалося відступити на потязі, яких їх чекав.
Однак ліве крило (Студентський курінь) чи переплутало, чи взагалі не почуло
наказу і фактично пішло у наступ. У результаті більша їх частина загинула під
час цього неузгодженого маневру, 35 осіб потрапило у полон.
Про перебіг цього бою говориться у вірші «Крути» Ольги Яворської:
День помирав, як не добитий лебідь,
Ніч перейняла невимовний біль,
Здригнулись зорі в сполотнілім небі
І тихо падали в криваву заметіль.
Стогнали Крути і молився вітер,
Цілуючи скривавлені сліди:
Вас мало, діти, вас так мало, діти,
Супроти п’яної московської орди,
В пекучий сніг… Навзнак. Не на коліна,
Заплакав місяць в зоряну блакить,
Всі – як один… Кріпися Україно,
Хоч їхня смерть вовік не відболить.
Сімох юнаків, серед яких були
поранені, з невідомих причин відправили до Харкова, що і зберегло їм життя.
За свідченнями очевидців, над 27 полоненими спочатку знущалися, а потім
розстріляли. Учень 7-го класу Григорій Пипський перед розстрілом перший почав
співати «Ще не вмерла Україна», і всі інші студенти підтримали спів. Після
розстрілу місцевим жителям довго забороняли ховати тіла. «Лежать вони
покинутими в полі, і без хрестів могили їх», – писав поет О. Олесь про
куртянських героїв.
Після повернення Центральної Ради на початку березня до Києва, країною
швидко поширювалися страшні чутки про кривавий бій під Крутами та ганебну
розправу над студентським Січовим
куренем, а особливо про звіряче мордування 27 неозброєних студентів та
гімназистів.
Доктор Лонгин Горбачевський одному із героїв Крут, гімназистові М.
Ганькевичу присвятив свої коротенькі нотатки.
Значну частину нарису автор приділив жінці-галичанці, з невідомим іменем,
яка жила у Києві й одна з перших забила тривогу по загиблих юнаках. Це була
мати Івана Сорокевича, одного з 27 замордованих юнаків.
Урядом УНР було прийнято рішення переховати полеглих студентів на
Аскольдовій могилі в Києві. 19 березня 1918 року тіла сімнадцятьох перевезли до
Києва. Там відбулася громадська жалоба та поховання. На церемонії виступив
Михайло Грушевський, який назвав цей вчинок київської молоді героїчним. А Павло
Тичина присвятив свій вірш, де є такі рядки:
«На Аскольдовій могилі,
Український цвіт,
По кривавій, по дорозі
Нам іти у світ…»
Вірш називається «Пам’яті тридцяти», хоча до нашого часу збереглися тільки
імена тих, хто був там похований: сотник Омельченко, Володимир Шульгин, Лука
Дмитренко, Микола Лизогуб, Олександр Попович, Андріїв, Божко-Божинський, Ізидор
Курик, Олександр Шерстюк, Чижів, Кирик, Андрій Соколовський, Микола Корпан, М.
Ганькевич, Євген Тарнавський, Гнаткевич, Пипський.
Це дані українських істориків,
зокрема Ореста Субтельного. А ось погляд з іншого боку – спогади Георгія
Латинського, який був політичним представником Харківського(більшовизованого)
уряду у військах Муравйова:
«… Справжнього опору з боку Центральної Ради не було. Невеличкі сутички
виникали біля Полтави, Ромодана, Гребінки, Бахмача, Баришівки. Але вони
обмежувалися короткою стріляниною, після чого ворог тікав, ніде не вступаючи в
безпосередні зустрічі з нами. Лише біля Ніжина уперто оборонялася частина,
сформована зі «сметанки» київської націоналістичної молоді,– здається, відділ
школи старшин. Більша частина їх, близько двохсот чоловік, полягла в бою,
заподіявши і нам немало шкоди».
Це кілька скромних рядків про битву і героїзм української молоді знайдені у
«Літописі революції» від 1928 року.
Довгий час події під Крутами залишалися поза увагою офіційної історіографії
СРСР і обростали вигадками з обох сторін. Муравйов твердив, що під Крутами він
два дні відважно бився проти відбірних військ УНР під проводом Петлюри, а в
деяких українських емігрантських колах називалося число загиблих студентів до
500 чоловік або навіть до тисячі.
В радянські часи полеглі в Крутах кваліфікувалися як зрадники. Студентські
могили з Аскольдової гори прибрали і розбили на тому місці парк. У 1931 році
українське студентство проголосило День Крутів Всестуденським українським
святом. Після Другої світової війни тут
влаштували поховання радянських воїнів, полеглих при визволені Києва. Вперше
про студентів згадали в 90-х роках, коли Народний рух України встановив тут
дерев’яний хрест з терновим вінком. Тільки у 2006 році за участі Президента
Віктора Ющенка нарешті відкрили Меморіал пам’яті героїв Крутів. Автор меморіалу –Анатолій Гайдамака. Він
представив пам’ятник як насипаний пагорб заввишки
Отже, подвиг українських юнаків під
Крутами, що своєю кров’ю окропили святу
землю в боротьбі за волю України, навічно залишиться в історії як символ
національної честі, мужності, відданості та незборимості духу.
Вони – студенти, курсанти, школярі – виявилися у своєму патріотизмові вище
за класові інтереси, і коли постала потреба, без вагань віддали молоде життя в
ім’я волі свого народу.
В масштабах історії України ця битва доволі невеличка. Вона не є зразком
військового мистецтва. Просто це символ духу нашої нації, лицарський подвиг
студентів та учнів українських гімназій увінчений в легендах, піснях, збірці І.
Іллєнка «Герої Крут».
На жаль, ми вміємо пам’ятати й не пам’ятати. Це теж частина нашого
українського духу.
Визначне
жіноцтво України
Старі ікони й парсуни доносять до нас одухотворені, просвітлені обличчя
наших жінок ще від прадавніх часів і часто з книжкою в руках. Вони не тільки
були дружинами найшановніших чоловіків з українських князівських родів, шляхти
та козацької старшини, а й самі були політиками, ученими, митцями. Протягом
усієї історії України чимало з них у культурно-освітній, політичній і навіть
військовій діяльності не тільки не
поступалися перед чоловіками, а й перевершували їх. Але завжди на різних
життєвих шляхах і перехрестях українська жінка стояла на боці милосердя, несла
велику любов і родинний затишок.
Своє уявлення про жінку-русинку, яка тисячі років творить життя, зцілює
людей своєю добротою, змогли передати в подобі Богоматері давньоруські майстри
іконопису. Не дарма в культурі українського народу найбільш поширеними були два
мотиви: Богоматір Милосердя – мати, яка пестить дитину, й Оранта (або Панагія)
Заступниця, Покровителька. Запорожці понад усе шанували Покрову Богоматір. На
іконі з Покровської січової церкви (Нова Січ – 1734
– 1775 рр.) Покрова боронила козацтво простертим над їхніми чубатими головами
обручем (рушником).
Визиск із боку феодалів Польсько-Литовської держави й турецько-кримська
агресія були причинами утворення українського козацтва. Український народ
створив для свого захисту козацьке воїнство, яке перетворилося на Запорозьку
Січ – спочатку військовий, потім і політичний центр України.
У кожного козака була мати, сестри, кохана, наречена, деякі мали й дружину
з дітьми. Вони плакали, виряджаючи козаків на Січ, у похід, роками чекали на їх
повернення, а не дочекавшись, знову чекали…
Постійна відсутність чоловіка – козака, що пішов Січ, у похід або загинув,
сприяла формуванню в українській жінці стійкості, незалежного характеру. За
відсутності чоловіка треба було виховувати дітей, сіяти й жати хліб,
розв’язувати важливі справи. Усе це підносило на вищий щабель її власну
гідність та авторитет, формуванню самостійності й волелюбства.
Історичні джерела свідчать, що наявність в українській жінці зовнішньої та
душевної краси, тонкого розуму та почуття лідерства сприяла тому, що вона
навіть у неволі посідала високе становище в Османській імперії.
Українки-невільниці навіть були дружинами султанів.
У 1520 р. під час нападу татар на прикарпатське місто Рогатин (тепер
Івано-Франківська область) була захоплена в полон і продана в султанський гарем
п’ятнадцятирічна Настя, донька місцевого священика Лісовського. Незабаром із рабині-наложниці вона стала
улюбленою дружиною Сулеймана I Пишного – одного з наймогутніших, наймудріших
султанів грізної Османської імперії, що загарбала понад тридцять держав і
простягалася аж на три континенти – Азію, Європу й Африку.
Недаремно Настя прожила на світі. Вона все зробила для України, що змогла.
Сорок один рік войовнича Порта не чинила нападу на Україну та стримувала татар.
Долю Роксолани повторила інша українська бранка – Маруся Богуславка,попівна
з-під Києва. Потурчилася, побусурманилася, стала дружиною паші – знатного
турка, але не забула рідної землі:
Для неї – для України неньки –
Офірувать повинна серце я.
Надія визволити нещасних невільників з тяжкого ярма бусурманського ніколи
не покидала Марусю Богуславку. І ось на велике свято Великодня, вона відімкнула
темницю і всіх козаків-невільників, випустила на волю, а сама загинула.
945 року після трагічної смерті Ігоря на престол України-Руси зійшла жінка
– княгиня Ольга. І це в добу, коли постійно тривала боротьба князя-володаря з його
підданими, добу, коли високо цінували лише фізичну силу. Але сильна, мудра,
розумна, вона покорила всі племена і
протягом 20 літ правила мирно і тихо.
Стародавні літописи стверджують, що за ці довгі роки єдиною її «війною»
була помста дворянам за вбивство власного чоловіка. Більше ні проти кого не
воювала Ольга. Вона часто об’їжджала простори своїх земель. Проїхала не сотні,
а тисячі кілометрів. Це просто були героїчні вчинки.
Ольга налагоджувала торговельні зв’язки з іншими країнами, дипломатичні й церковні.
Але про це дуже мало є відомостей. Залишається історичним фактом, що вона
встановила дипломатичні контакти з двома найбільшими і наймогутнішими
володарями – Східної і Західної Римської імперії.
Із літописних джерел також відомо, що повернувшись до Києва з
Константинополя, Ольга збудувала церкву і назвала її Софією. Історики вважають,
що церква ця була на території Софійського собору.
Як відомо з історичних джерел Ольга відвідала Константинополь у новорічні
свята. Це знайшло відображення і на фресках Софіївки. Є припущення, що
мальовані вони з візантійських мініатюр.
964 року княгиня Ольга передала правління державою синові Святославу.
Померла княгиня 969 року в Києві. «І плакали за нею і її син, і онуки, і
всі люди плачем великим», – читаємо в літописі «Повість временних літ».
У XIII ст.. Ольгу канонізовано. Літописець Нестор повідомляє: «Вона перша
від України-Руси дійшла в царство небесне… Вона завжди молила Бога за
Україну-Русь». З володарювання Ольги «мудрішої серед усіх людей», і
розпочинається доба розквіту й величі нашої держави».
Захист Батьківщини в будь-які часи та в будь-якій державі завжди мав
пріоритетне значення. Зрозуміло, що жінки, як значна частина громади та
хранительки домашнього вогнища, не могли залишатися осторонь від цієї благородної
справи.
Відомо, що в російсько-японській та Першій світовій війнах участь жінок
набула популярності. Стан бойового духу російської армії залишав бажати
кращого. Давалися взнаки величезна напруга сил і немислимі на той час втрати
живої сили. Тож, аби здійснити патріотичний вплив на солдатів-чоловіків,
підняти їхній рівень героїзму, до армії залучають жінок-добровольців. Перший
жіночий ударний батальйон смерті був сформований Тимчасовим урядом 19 червня
1917 року. За його прикладом були створені Московський, Петроградський і
Кубанський ударні жіночі батальйони та окремі команди зв’язку.
Українське жіноцтво також виявило себе рішучим прихильником державницької
ідеї. Серед жінок, які відіграли провідну роль у справі стрілецьких
організацій, була Олена Степанів. З початком війни у Львові вона разом з Марiєю
Бачинською (Донцовою), Іванною Мурською, Ольгою Левицькою (Басараб), Меланiєю
Балицькою проводили набір добровольців до Легіону Українських січових
стрільців. Спочатку вступ до підрозділів УСС жінкам був заборонений і
мотивувався обмеженням кількості особового складу українського легіону.
На відміну від російської армії, в
українських формуваннях спеціальні жіночі бойові підрозділи не створювались.
Жінки-добровольці, пройшовши коротке навчання, направлялись до різних
військових частин, де воювали нарівні з чоловіками. Необхідно зазначити, що
кожній із них довелося докласти чималих зусиль, аби реалізувати своє право
«бути вояками так само, як і мужчини».
Літопис УПА розкриває доволі відоме українському загалу ім’я Галини Дідик
(псевдонім «Анна», «Молочниця») – зв’язкової Головнокомандувача УПА
генерал-хорунжого Романа Шухевича. Факти гендерної дискримінації в лавах УПА не
відомі, навпаки – відмічена лише глибока повага чоловіків до жінок. Зокрема,
Роман Шухевич до своєї зв’язкової звертався, як «Друже Галино». І такого ж
ставлення до жінок-колег вимагав від старшин усіх рангів без виключення.
На жаль, сьогодні ще не досліджено і не оприлюднено навіть приблизну
чисельність українок, які входили до українського національного руху опору.
Проте можна з впевненістю сказати: їх налічувалося не десятки і навіть не
сотні, а тисячі.
Усі тяготи Другої світової війни
винесли на своїх тендітних плечах жінки. Різні за характером
(задерикуваті, стримані, гучні, спокійні) та за зовнішністю (коротко стрижені
або з довгими товстими косами) – вони по черзі заходили в кімнату, де за столом
сиділа людина в захисній гімнастерці:
– Твердо вирішили йти на фронт?
– Так!
– А вас не бентежить, що важко буде?
– Ні!
У тилу жінки взяли на себе безліч «суто чоловічих» спеціальностей: стали за
верстат, сіли за кермо трактора, обходили залізниці, освоїли професію
металурга… На фронті вони були медиками, льотчицями, снайперами, у частинах
ППО, зв’язковими, розвідницями, водіями, топографами, репортерами, танкістами,
артилеристами, піхотинцями. Активно брали участь у підпіллі, партизанському
русі. Безпрецедентною подією у світовій історії є діяльність у роки Великої
Вітчизняної війни відразу трьох жіночих авіаційних частин – 586-го винищувального
полку (командир – підполковник Тетяна Казарінова), 587-го полку пікіруючих
бомбардувальників (до своєї загибелі в 1943 році полком командувала майор
Марина Раскова) та 588-го нічного бомбардувального полку (командир – майор
Євдокія Бершанська). За мужність, героїзм і високий професіоналізм 29 льотчиць
та штурманів авіаційних полків були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.
Радянські жінки служили і в бронетанкових військах. Вражає той факт, що на
танках БТ та Т-34 вижим одного з двох важелів бортового зціплення вимагав
зусиль у
Сотні тисяч українських жінок воювали на фронтах Другої світової війни.
Хтось із них отримав урядові нагороди, а хтось – віддав своє життя за
Вітчизну.
Сьогодні, коли на сході нашої країни
гинуть чоловіки та сини «цвіт нації», а в міста та села України привозять «Груз
200» з неоголошеної війни з Росією, коли госпіталі переповнені пораненими, а
морги загиблими – жодна мати чи жінка не стоїть осторонь. Вона знає, що ніхто
не врятує рідних, окрім неї самої. Війна не розбирає статі. У зоні АТО жінки-військові
воюють на рівні з чоловіками. Українські жінки взяли в руки зброю, щоб
захистити свою землю.
Саме, у ці
тривожні для України часи мужність і стійкість об’єднує жінок. Наприклад, Антоніна Вереміївна, якій 86 років, завзято
в’яже шкарпетки для українських бійців. Людмила Кузьміна, працівник ремонтного
заводу, зосереджено чистить сітку оптичного прицілу. Вчитель іноземної мови і
зарубіжної літератури Алла Федорченко одягнена у камуфляж – дівчина стала
добровольцем батальйону спецпризначення «Січ». Серед героїнь є і жінка-кулінар
– «фронтовий кухар» із Вінниці Оксана Буга готує для солдатів борщові заправки,
смак яких став знаменитим на передовій. Лариса Полулях очолює волонтерську
групу з Вінниці «Бойові бджоли». Учасники цього об’єднання екіпірують солдатів,
допомагають пораненим, інвалідам і дітям з Донбасу, психологічно підтримують
визволених полонених. Марина Комарова, учасниця волонтерського руху «Армія
SOS», щодня збирає допомогу українським бійцям і кілька разів на місяць їздить
на схід. Жінка-волонтер у зоні АТО – потужна психологічна підтримка. Стала
товаришем і «ангелом-охоронцем» для бійців Тетяна Ричкова. Вона рятувальна
мотузка для кожного солдата, а також їхній друг, сестра, платонічна подруга і
мати. «Ми отримуємо 99% наших поставок від добровольців», сказав один боєць,
додавши, що якщо не було б, Рачкової і
таких як вона, їм би було дуже важко. Ці жінки-українки борються не тільки з
насильством проти себе, а і з агресією проти своєї країни. Вони всі різні, але їх об’єднує незламність.
Українські жінки спростовують гендерні стереотипи і на рівних з чоловіками
виборюють майбутнє України.
Таким чином, світ сьогодні потребує ніжності й чуйності, тож українці, з
їхнім культом мудрої жінки-матері, сильної жінки-патріотки, здатні зробити свій
важливий внесок у процес формування нового обличчя світової цивілізації, що
відбувається на наших очах. Є надія, що маленькі
історії наших жінок скоро будуть тільки про перемоги.
