Рідне селище

Анкета (повна назва, місце знаходження, адміністративне підпорядкування)

Дубище – специфічний населений пункт, який жителі поділяють на старе і нове село. Тут поряд із корінним населенням проживають люди, переселені з зони радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи у 1991 році. Для них Дубище вже стало другою малою батьківщиною, адже з ним поєднують свої сподівання й майбутнє. Значна більшість переселенців переїхала з селища Діброва Олевського району Житомирської області. Воля випадку: Дубище і Діброва. Ці назви дуже схожі за своїм значенням, бо обидві пов’язані з поняттям «ліс».

Із 13 березня 1992 року Дубище – селище міського типу Рожищенського району Волинської області. Знаходиться поблизу річки Стир, за 25 км. від обласного центру та за 5 км. від райцентру. Площа населеного пункта становить 284 га.  В селищі проживає 2 030 чоловік переважно українців. Має автобусне сполучення з містами Луцьк, Рожище, Колки.

Вступ (історія виникнення, заснування)

Назва «Дубище», напевне, пішла від могутнього дерева дуба – символу сили та довголіття. Його стовбур досягав кількох метрів у діаметрі, а крони такі густі, що через них і дощ не досягав землі. Ріс дуб недалеко від річки Стир, на тому місці тепер знаходиться школа. В далеку давнину під великим деревом відпочивали чумаки; робили привали люди, які тягнули по Стиру баржі з вантажем; ховалися від спеки і дощу подорожні.

А в іншій легенді говориться, що в давним-давно подорожуючий вельможа присів відпочити під великим деревом (їх там росло багато). Тоді він і вигукнув: “Ну й дубище!”. Навколо панувала прекрасна природа. На десятки кілометрів простягались мішані, хвойні, листяні ліси, а над річкою Стир росли верболози і тягнулись луки з соковитою травою. Села тут не було. “Предком” села Дубище було Старе Дубище, розташоване понад річкою Стир до впаду річки Конопельки. Це була німецька колонія. Біля будинків люди садили вишні, яблуні, бузок. Ще й зараз можна побачити залишки цих садків.

Значні для селища історичні події

Вперше згадується у 1322 році. Вся територія перебувала під володінням Люберта Гедиминовича, який 1340 року стає князем землі волинської. Князь Люберт наділяє волинських владик маєтками, серед яких було й Дубище. Воно знаходилося за 4 км. на південний схід від Рожищ. В с. Дубище знаходився Введенський монастир. Місце для монастиря було вибрано дуже вдало. Круті береги Стиру і Конопельки прикривали всякий доступ до нього із заходу і півночі, а з півдня і сходу була обитель обведена високим земляним валом. Цей пустинний монастир залишався й літньою резиденцією для волинських владик. Навколишня місцевість ще й в наш час зачаровує кожного хто душею доторкнеться до неї, а в ті часи це був один із наймальовничіших куточків Надстир’я.

У центрі цього підвищеного чотирикутника, висотою до 15 м. над рівнем води, на березі Стиру і Конопельки вибудували іноки дерев’яний храм в ім’я Введення Пречистої Богоматері вівтарем на схід, прикрасили його мистецькими роботами волинських майстрів. З північної сторони від монастирської церкви були споруджені дерев’яні житлові і господарські будівлі. За вівтарем храму знаходилось монастирське, а пізніше парафіяльне кладовище села Дубище.

По річках Стир і Конопелька вирушали ченці до сіл і містечок, в яких проводили місіонерську діяльність, навертали поліщуків до Віри Христової. В XIV – XV ст. Введенський монастир був значним осередком духовного життя в цьому регіоні Надстир’я. В XVI ст. наступає його занепад, а опісля повне знищення. Луцькі владики, прямі його власники, поступово опускались і дбали більше про земне, а не небесне. З актів ревізії Луцького замку 1545 року вимальовується тогочасний стан самої обителі, початок її занепаду, моральне опустошіння тих хто стояв біля її керма: «…монастир на ім’я Дубищо Введення Пречистої, в яким був ігумен, а також здавен є добре господарство, а тепер цей монастир владика Луцький відає і тільки одного священика в ньому тримає, а хвали Божої, як в старовину, не має, бо людей того монастиря і всі пожитки повідують, на себе обернув владика іще вони люди монастирські до нас приходили з великими кривдами і утисками жадаючи ласки і захисту господарського…». З подальших сторінок цього документа дізнаємося, що самими владиками луцькими обитель була приречена: «…монастир в Дубищу був знищений зовсім – монахів розігнано, келії попалено на поташ. Селяни скаржилися на забрану в них худобу, збіжжя, речі…».

Смертельний удар цій раніш процвітаючій православній обителі нанесено було після смерті луцького владики Івана Красинського-Барзобагатого. Всі багатства монастиря село Дубище з людьми перейшли до його небожа, який перетворив святу обитель у свій маєток попередньо розігнавши ченців. Недоторканим лишався монастирський храм Введення Пречистої Богородиці, який ще довгий час служив як парафіяльний для селян Дубища і навколишніх сіл. За рахунок поховань вірних розросталось і колишнє монастирське кладовище за вівтарем храму.

У кінці ХVIII ст. монастирська церква була доведена до аварійного стану і загинула, стерта часом і людською байдужістю.

По перенесенні села Дубище південніше річки Конопельки на сучасне місце монастирище заростало, а на кладовищі губились всякі сліди могил. У 20-х роках польські колоністи перетворили кладовище в сінокіс, а за «світлих» радянських часів закінчилось його руйнування. Нині монастирське кладовище опинилось на задвірку птахофабрики місце якої було вибрано не випадково, а щоб навіки затерти сліди святині. Під час будівництва фабрики у 80-х роках колишнє монастирище було перетворено в кар’єр і сотні людських черепів та кісток стали фундаментом ще однієї «стройки комунізма».

Після Люблінської унії 1569 р. – у складі Польщі. Є відомості про те, що від 1569 р. село належало маршалку Петру Богдановичу Загоровському. Населення Дубищ брало участь у Визвольній війні під проводом                    Б. Хмельницького. За Андрусівським перемир’ям у 1667 р. відійшло до Польщі. Після третього поділу Польщі у 1795 р. приєднано до Росії. Старе село Дубище, на відміну від теперішнього, тягнулось понад річкою Конопелькою від Введенського монастиря з заходу на схід і лише в І пол. минулого століття було переміщене на південь за бажанням селян-кріпаків, яким було ближче до панської землі. Як свідчать документальні джерела держархіву Волинської області (ф.35, оп.5, спр.252, арк.31) станом на 1793 рік було тут 10 дворів 71 житель.

Першим випробуванням для дубищан після включення до складу Росії була російсько-французька війна 1812 року. На правому березі річки Стир російські війська тримали оборону. У боротьбі з завойовниками взяли участь і жителі села.

Російський царизм нічого не зробив для поліпшення становища народних мас, зокрема кріпаків. Земля залишалася в руках поміщиків, які експлуатували працю селян. При царизмі в селі налічувалось 7 господарств.

Після реформи 1861 р. становище селян не змінилося на краще.

Під час Першої Світової війни (1914-1918 рр.) населення зазнало нових бідувань. Цілі сім’ї вимерли від тифу. У липні 1916 року російські війська, здійснивши Луцький прорив, визволили Рожище і Дубище. Майже два десятиріччя поневірялося населення.

З вересня 1920 р. по вересень 1939 р. Дубище перебувало в складі Польщі. Старе село почало відмирати. За свідченням старожилів, першим побудував житло недалеко від старого дуба хтось з Катеринюків, Фірчуків чи Герасимчуків. Зробити це було нелегко. Потрібна фізична сила, щоб розчистити місце, обробити землю. Проте, завдяки терпінню і праці, труднощі були подолані. Почалось заселення. Воно простягалось від Карпця Степана до річки Шумок (сучасна назва Пруднік). Будинки були в основному дерев’яні, вкриті соломою, лише одна хата (цегляна) у Фірчука Івана, по-вуличному його кликали Музичко. Зимою під вікнами робили загати, щоб зберегти тепло. Хати замикались на засув (обертали один раз дерев’яним ключем). Як йшли з хати – ключ ставили зверху на засув. Ніхто не боявся злодіїв, бо що могли ті знайти в хаті? У 20-х роках за часів панування буржуазної Польщі уряд проводив політику національного гноблення українського населення. На низькому рівні була освіта та охорона здоров’я. навчання рідною мовою заборонено. Вчитися могли лише діти заможних батьків. У селі існувала приватна школа, а семирічна (польською мовою) навчання діяла в сусідньому селі Вовнянка. Директором був Коржан, а вчителем – Марія Ожган. 

У 1935 році через необережність одного господаря, який курив папіросу, загорілася солома, зірвався сильний вітер і пожежа знищила всі будинки на лівій стороні села. Залишилась лише цегляна хата. Люди, хто як міг, почали будувати село по хуторах і в Ретівці (це теперішнє село Єлізаветин). До села входило два хутори: Заволочки і Василівка та польська колонія. Хутір Заволочки був розміщений в районі бригади і проживало в ньому 8 сімей (Фірчук Василь, Фірчук Петро, Герасимчук Віра, Мороз Григорій, Герасимчук Павло, Герасимчук Василь, Катеринюк Олександр, Фірчук Василь). Хутір Василівка розміщений під лісом в сторону села Ольганівка. Там проживало 7 сімей (Єпішев Іван, Єпішев Григорій, Тарасюк Афанасій, Любода Пилип, Герасимчук Іван, Рудь Степан, …).

Польська колонія була розміщена в сторону с. Рудня за сьогоднішнім сміттєзвалищем. Там проживало 22 сім’ї (Блащук, Бондарчук Микола, Комар Іван, Панасович Микола, Кравчук Степан, Дзядко, Єфремов М., Черніцький Степан, Вінічук Остап, Тупало Марія, Рак Степан, Олійник Меланія, Дзюра, Герасимчук Алам, Герасимчук Григорій, Дудко Олександр, Кондратюк Вінеамін, Максимюк Іван, Романюк Єлена, Романюк Іван).

На сучасній вулиці Піонерська проживало 3 сім’ї ( Герасимчук Зінаїда, Катеринюк Василь, Герасимчук Меланія), а на вулиці Зелена – 27 сімей (Катеринюк Степан, Цегловська Саверія, Катеринюк Микола, Швець Микола, Приймак Василь, Кожан Дмитро, Фірчук Марія, Катеринюк Василь, Каліш Йосип, Катеринюк Іван, Катеринюк Петро, Катеринюк Сергій, Морозюк Іван, Фірчук Іван, Фірчук Лукаш, Васильчук Магда, Фірчук Степан, Овадюк Тетяна, Карпець Степан, Овадюк Купріян, Бичак, Медвідь Іван, Вуйцяк Микола, Левчук, Зажицька Олена, Величко Мотря).

Село Дубище належало до Єлізаветинської с/ради. Займалися одноосібним господарством. В більшості люди мали вуличну кличку. Єпішев Гріша був лісником, вважався сільською інтелігенцією. Єпішев Іван мав свою молочарню, куди кожна сім’я змушена здати 150 літрів молока, згідно встановленого податку. Там частково воно перероблялося – відправляли в Рожище. Мірчук Іван, за прізвиськом Музичко, займався пошиттям та ремонтом взуття. Герасимчук Надія Сергіївна, Отто Євгенія Василівна, Катеринюк Антоніна Семенівна, Васильчук Валентина Афанасівна займалися ткацтвом. Мар’яшин Ванька гарно шив одяг, а Карпець Микола Степанович робив міцні, красиві вироби з лози. Столярні вироби виготовляв Фірчук Василь Семенович. Петро Єпішев любив музику, грав, а пізніше став знатним музикантом у Рожищі.

На березі річечки Шумок (нині Пруднік), яка впадає в річку Стир, працювали млин, цегельня, а згодом діяла артіль, де проводили заготівлю торфу. Це була трудомістка робота: спеціальним ножем-лопатою нарізали брикетики. Це робили два чоловіки: один нарізає, другий відбирає і складає для подальшої сушки. На протязі кількох днів він сохне. Таким торфом опалювали грубки своїх помешкань.

 У роки війни ( 1941 – 1944 рр.) великих боїв в селі не було. Проте хвиля тяжких часів не оминула село. По одну сторону річки Стир в с. Топільно були розміщені німецькі війська, а в с. Дубище наші війська тримали оборону. В селі на Заволочках розташувався підрозділ радянської армії. Зокрема спеціалісти радіозв’язку знаходилися в будинку Фірчука Василя. Штаб знаходився в Єпішева Івана. Солдати-розвідники – в будинку Герасимчук Віри, навколо її хати були викопані окопи, а попід підвалою – вхід у будинок. У селі розміщався Запасний полк. Події відбувалися в лютому 1943 року, коли німці почали відступати. Солдати, які знаходилися в лісі, просили наблизитися до хатів і відпочити або йти в наступ. Проте наказу ще не було. Ввечері солдати відпочили,  а на світанку пішли в наступ, звільняючи територію від німецьких загарбників.  Більше боїв тут не було. В 1942-1943 рр. німці почали вивозити молодих дівчат, хлопців до Німеччини. Було вивезено Карпця Миколу Степановича і Овадюк Єву Степанівну. Хоч важко було, але доля повернула їх додому після війни.

Пізніше почалося мародерство і арешти людей, які й шли за вільну Україну. Жили люди впроголодь. По хуторах світла не було.  Це пізніше купували в Рожищі керосин і заливали в лампи.

З війни стали повертатися чоловіки. Бойовий шлях війни пройшли наші земляки: Фірчук Гнат Васильович повернувся без ока (його оперували у Двінську) та Козак Йосип Гнатович (нині вони  покійні). На жаль, не судилося повернутися додому Герасимчуку Федьку і Павлу, які загинули і поховані в Естонії.

Війна закінчилася. У 1946 році почалось переселення. Поляки, які жили в селі, виїхали в Польщу, залишаючи житло, а з Польщі переселенці стали заселятися в запустілі хати, яких не вистачало. І знову настали важкі часи, через те що корінні жителі прийняли переселенців в свої помешкання. Прийшлося пережити недоїдання, холод, різні інші незручності, поки вони знайшли для себе притулок.

Згодом розпочалась колективізація сільського господарства. Людей примусово записували в колгосп, куди потрібно було здавати коні, сільськогосподарський інвентар (плуг, віз, борони, сівалки). В залежності від кількості землі, яку мали в своєму господарстві, люди сплачували податок зерном, курячими яйцями, молоком, м’ясом, вовною, бо все в господарстві було переписане. В 1947 році  на землях села Дубище і сусіднього села Єлізаветин створено колгосп «Червона зірка», яку очолив Воїнський Василь. У селі була побудована конюшня з глини, де утримували коні і вівці. Кіньми обробляли колгоспні лани, заготовляли сіно, жнивували. А коли позвозять на тік пшеницю, жито, тоді вже розпочинали обмолот зерна спеціальними молотарками. Працювали в колгоспі жінки і чоловіки. Деякі молоді люди знайшли роботу в Рожищі. Там діяли вже артілі: в артілі «Рекорд» виготовляли бавовняні одіяла на ручних станках, а в артілі ім.. Горького виготовляли дерев’яні меблі, крісла. Пізніше було утворено машинно-тракторна станція, в якій проводили ремонт машин і тракторів.

Згодом «Червону зірку» перейменували на «Ленінський шлях» до якого входило 5 сіл. Головами колгоспу були Жога, Попадиченко, Яцюк, Крупник. Робота була дуже важкою, так як техніки було мало і виконували все вручну. З ранньої весни заготовляли попіл. У лісі при заготовці дров спалювали гілля і кіньми його розвозили по полях. Землю обробляли в більшості вручну і кіньми. Поступово впроваджувалась механізація в сільському господарстві. Так як в селі переважали піщані ґрунти, то основною технічною культурою для сіяння був льон. На ділянках працювали цілими сім’ями цілодобово. Льон висівали наприкінці квітня – на початку травня сівалками. Намагалися сіяти густіше, тому що на рідких посівах виростало грубе стебло, а його важче було обробляти. Час достигання культури припадав на кінець жнив, тобто на серпень місяць. Стиглі стебла мали жовтий колір, а головки – світло-коричневі. Льон виривали вручну, в’язали у сніпки і ставили у купки для просушування насіннєвих коробочок. Гарної погоди льон висихав за тиждень. Після цього його звозили молотарками для обмолоту насіння. Люди до півночі працювали на молотінні. Знову розбирали обмолочену тростину, розстеляли її  по траві, стерні рядочками для вилежування льону. Витримували так один тиждень. Вилежаний льон збирали вручну, терли на терницях по хатах, а потім готове волокно відправляли в Рожище на переробку. Необроблені снопи відправляли в Оконськ. Це вже рахувалася оплачувана робота. Пізніше працювати стало легше, тому що льонозавод почав приймати сировину.

Жнива проводили не комбайнами. Косар косив, а жінка підбирала. Зерно молотили молотарками. Вся робота в колгоспі виконувалася руками селян, вона була важкою, а плата мізерною. Дітей ніхто не частував ні ласощами, ні грішми. Проте втомлені люди під час жнив не розлучались з українською піснею (особливо любили «Тарасе, Тарасе, ой ти, батьку наш!»). Взимку після закінчення польових робіт збирались на вечорниці дівчата і хлопці в одній хаті, хлопці наймали музикантів (були такі Панасовичі, і Каліш Йосип грав на скрипці) і організовували танці, забави. Був гамір, сміх. Старші люди також збиралися  на посиденьки.

Радіозв’язок у селі провели в 1949 році, а на початку 60-х років – електрику. У 1961 році побудована початкова школа. Директором і відповідальною за будівництво була Величко Паша Василівна. В третьому класі навчалась Кіселюк Віра, Карпець Валентина, Кухарчук Володимир; в IV класі – Биць Валентина, Овадюк Олена; в ІІ класі – Капець Галина, Каліш Володимир; в І класі – Каліш Віктор, Ходунов Валерій, Щербак Лідія. В селі проживала ще одна вчителька – Віра Терентіївна Фірчук, яка вела початкові класи в с.Єлізаветин. Пізніше жителі нашого села Кожан Дмитро Дмитрович, Єпішева Софія Григорівна, Кожан Валентина Семенівна поповнили ряди освітян і працювали в с.Єлізаветин. Магазину як такого не існувало. Він був розташований по хатах (у Катеринюка Івана, потім у Фірчука Івана). Люди прагнули душевного відпочинку. В Єлізаветині вже працював клуб, але дубищани не всі могли туди піти, хіба що молодь. Там на вихідних, у свята організовувались танці, працював великий хор, кіномеханік Загола Тимофій крутив кіно. В Дубищі кіномеханік прилаштовував свою кіноустановку на вулиці, екрана зробили  на стіні школи, там поставили лавку, і у визначений час він приїздив і показував кіно. Ще молоді збиралася на автобусній зупинці на початку села. Слухали музику, веселились і обов’язково встановлювали чергування по прибиранню території.

Поступово село зростало, як в економічному, так і в духовному плані. У 1975 році колгосп очолив Ситник Василь Дмитрович. В 1992 році колгосп «Ленінський шлях» перейменовано на колгосп «Заріччя». У процесі реформування колгосп «Заріччя» переформовано в ВСК «Заріччя» – керівник Ситник В.Д. та СВК «Первоцвіт» - керівник Бардабуш О.Л. СВК «Первоцвіт» діяв на базі бригади №5 в селі Дубище. Це підприємство було закрито в 2002 році.

У 1982 році розпочалось будівництво із заселення житлового масиву для працівників птахофабрики, яка побудована на землях сусіднього населеного пункту в селі Носачевичі. Було побудовано 14 двохповерхових житлових будинків і заселено 99 квартир, де проживало 361 чоловік.

З 1991 по 1995 рр. проводилось обов’язкове переселення громадян з зони радіоактивного забруднення внаслідок аварії на ЧАЕС в с. Дубище (на підставі рішення Ради Міністрів України від 28.08.1990 року). У 1992 році утворено селищну раду, головою якої обрано Ковальчука Андрія Івановича. З 1998 року селищну раду очолює Дорошенко Анатолій Миколайович. Багато надій покладають дубищенці на нього. Його повторно обрали на третій термін головування, бо неодноразово доводив односельцям свою професійність, вміння згуртувати людей, об’єднати їх у спільній справі покращення власного добробуту та добробуту усієї громади. У своїй роботі прагне до відкритості, прозорості. Небайдужою, життєлюбною людиною на своєму місці є секретар селищної ради Салова Валентина Миколаївна.

Видатні постаті селища

На дубищенській землі виросли люди, які здобули вищі освіти, зайняли видне місце в житті, досягли успіхів у праці і ділом примножили славу Господу, Україні, своєму селищу. Єпішев Петро Григорович – Заслужений діяч культури України. Багато уродженців Дубища  стали вчителями. Серед них Єпішева Софія Григорівна – вчитель молодших класів; Олійник Володимир Олексійович, Сисько Валентина Миколаївна, Каліш Євгенія Йосипівна – вчителі математики; Рак Анастасія Степанівна – вчитель іноземної мови; Ситник Валентина Володимирівна – вчитель початкових класів; Єпішева Валентина Іванівна – бухгалтер, яка на рахівниці нараховувала всім вчителям району заробітну плату. Олійник Василь Олексійович – начальник заготконтори.

Туристично-краєзнавчі об’єкти

З метою популяризації Волинського краю, Рожищенського району, його прадавніх традицій та звичаїв, незвичайних пам’яток архітектурного мистецтва, розвитку Зеленого туризму проходить з 2007 року фестиваль «Рожищенська Мальованка» в комплексі з відпочинком на території селища. Саме тут можна не тільки ознайомитись, але і придбати різнобарв’я української вишивки, вироби з лози, соломки, бісеру, взяти участь в огляді – конкурсі музичних композицій фольклорних колективів.

Жителі селища Дубище традиційно День села відзначають 28 липня (на свято Володимира).

Сучасний стан населеного пункту

Селище специфічне. Воно потребує благоустрою. Проведено телефонізацію, газифікацію (завдяки створенню кооперативів, обов’язки цієї справи взяли на себе Ситник О. В., Костів Ю.В. та інші),  частково –  освітлення вулиць та водопостачання.

В економіці селища вагоме значення займає розвиток малого бізнесу. 7 підприємців забезпечують торгівлю побутового обслуговування. Це      Ситник В.Д., Ситник А.В., Дорошенко О.Ф., Зарицький Л.Р., Адамчук В.Ю., Середа В.В., Клімчук Г.В.. До послуг жителів перукарня «Ірина» (очолює Войко І.В.); розважальний, молодіжний дискоклуб «Консуело» – підприємець Старикова Н.О.; філія Ощодного банку; відділення аптеки «Волиньфармопостач»; з 1993 року відділення зв’язку; АТС, якого обслуговує 237 абонементів; з кінця 2008 року КП «Дубищенське ЖКГ»  (директор Гарбовький Руслан Петрович); пожежна частина (начальник Демчук В.Н.); центр соціального захисту населення; з 1994 року  селищна бібліотека, яка розміщена в школі (завідуюча Лебедич Марія Ксенофонтівна, яка неодноразово нагороджувалася грамотами відділу культури і туризму райдержадміністрації за популяризацію української книги). Активістка бере участь у різних конкурсах, проводить усні журнали, літературні та бібліотечні уроки, вікторини, перегляди, огляди літератури, веде пропаганду книги серед широкого кола користувачів. У бібліотеці діє клуб за інтересами, «Золотий ключик» (ляльковий театр), є ксерокс, сканер комп’ютер, а в 2010 році підведено Інтернет.

У селищі з 1992 року працює  дошкільний навчальний заклад «Калинонька» (завідуюча Спасовська Валентина Іванівна). Він розрахований на 115 дітей. На сьогодні заклад відвідують 65 дітей, працює 3 групи. Частину площі дитячого садка селищна рада передала районній службі Держпожнагляду. В закладі працюють творчі, ініціативні педагоги:        Денис О.В., Супрун М.О., Карп’юк С.Й., Шершень Т.В., Крисько С.В., музичний керівник Таргонська Л.П.. Неодноразово займали 1-3 місця, беручи участь в різноманітних конкурсах.

У 1994 році  відкрито Дубищенську ЗОШ І-ІІІ ст., розраховану на 460 дітей. Директором школи був Матвійчук Леонід Романович а завучем – Дмитренко Тетяна Василівна. 1-й випуск 1993-1994 рр. нараховував 24 учні. Учні молодших класів навчали вчителі: Поліщук Т.І., Чмирук В.Д., Мишленник Н.Я., Марчук О.І., Наперковська З.Ф., Бойчук Л.В., Якимів О.П., Шванц О.Г.. З нетерпінням школярі чекали уроків  таких учителів Жоги А., Підвальної С.І., Матвійчук Ж.І., Бондар Л.О., Медведенко О.В.,  Редчук О.В., Кобилюх В.В., Годун Є.О., Зуя О.О.. Скільки доброти, вчительської вимогливості і материнської ласки передають своїм вихованцям Савчук Т.В., Давидюк М.С., Костів Ю.В., Чиновата З.А., Сидорук М.А., Климук Л.М.,  Квашук Н.П., Богунова А.В., Фірчук І.С., Кам’янчук С.Ф., Шевчук Ю.О.. Набагато здоровшими почувають себе діти після уроків фізичної культури, проведеними учителями Антонюк С.В., Петусевичем О.М., Богуновим І.А., Шелестом І. В.. Справжніми фахівцями у своїй справі є Антонюк М.В., Зварич А., Скирканич О., Ткачук Т.Ю., Катеринюк О.М., Клімович О.О., Кобзар Н.М., Гура І., Слаутич Ж., Сус О.С., Мєх С.В., Патюк С.В.. Улюбленим місцем для занять, розваг став комп’ютерний клас, відкритий у 1994 році, нині підключений до мережі Інтернет (учитель Ковалюк Ю.В.). З 01.09.1999 року директором школи стала Дмитренко Тетяна Василівна, а завучем – Якимів Олена Петрівна. Переможцями конкурсу «Вчитель року» були Кобилюх І.В., Костів Ю.В., Антонюк С.В, Бондар Л.О., Климук Л.М., Наперковська З.Ф. та ін.. У 2010-2011 навчальних рр.. навчається 250 дітей. До їх послуг бібліотека (завідуюча Шадура М.П.) добре обладнані кабінети української і зарубіжної літератури, математики, хімії, фізики, біології, трудового навчання, ДПЮ, історії  та права. Щорічно школярі здобувають призові місця в районних та обласних предметних олімпіадах, спортивних і туристичних змаганнях, конкурсах, оглядах учнівської художньої самодіяльності.

Паспорт школи

Кількість працівників – 18                                 Навчальних кабінетів – 34

Кількість учителів – 31                                      Спортивний зал – 1

З них учителів методистів – 2                           Майстерні – 3

(Поліщук Т.І.,  Савчук Т.В.)                              Актовий зал – 200 місць

Старших вчителів – 3                                        Їдальня – 70 місць

(Дмитренко Т.В., Якимів О.П, Давидюк М.С.) Середній вік вчителів – 40-45р.

Спеціалістів вищої категорії – 13                      Кількість медалістів - 16

Чоловіків – 6

Кількість випускників – 558

Дубищенська загальноосвітня школа І-ІІІ ст. є культурним і духовним осередком, де проходять не лише шкільні, а й селищні заходи. Своєрідним стержнем роботи з питань вивчення літератури рідного краю, факультативного курсу «Шкільне Лесезнавство» став методичний і літературний центр «Лесина світлиця» (ініціатор створення Махнюк В.М.) 2008 р.. Традицією стало влаштовувати в школі творчі виставки школярів: Анні Горбулевич -  красиві картинки з об’ємними зображеннями квітів, сплетених із різнобарвного бісеру; Олександра Баканова (лауреата обласних, республіканських і міжнародних конкурсів) – малюнки та вироби, випалені і вирізані з дерева; художні роботи Богдана Янчинського, Вікторії Кручко та ін.. В школі виховуються розумні і талановиті діти. Майстерною грою на акордеоні радують жителів села вихованці Людмили Степанівни Нівчик: Роман Воронка (лауреат районних, обласних, республіканських конкурсів), Юрій Макарчук, Шванц Андрій; і своїм незвичайним співом – Ірина Полякова, Сергій Мельник, Юлія Майструк, Вікторія Лебедич, Анастасія Антонюк та ін.. Школа нагороджена почесною грамотою за вагомі результати громадської діяльності у рамках міжнародного проекту «Громадянська освіта – України».

У межах населеного пункту діє з 1995 року дільнича, згодом лікарська амбулаторія загальної практики сімейної медицини, (головний лікар Венедіктов Микола Михайлович), розрахована на 100 чоловік прийому в день і обслуговує 7 навколишніх сіл. Тут працює денний стаціонар на            7 ліжок, фізкабінет, лабораторія, маліпуляційна, стоматкабінет. І в день і в ночі готові прийти на допомогу людям лікарі: Венедіктова С.П., Шкуро Г.В., Пахолюк О.Й.; лаборант – Калапуша А.В фельдшер – Грибовський Р.Л.; медсестри – Гаращук Ю.В., Кобрин.

Селище розростається, змінюється, красивішає. У самому центрі височіють у піднебесся два храми – православний і католицький. 18 жовтня 2008 році митрополит Луцький і Волинський Ніфонт, освячуючи новозбудований православний храм,порівняв його з джерелом Божої благодаті. Храм чудовий. Зринаючи голубими куполами у небеса, він неначе зливається з ними, отримуючи невичерпну духовну енергію. Перше богослужіння відбулося в березні 1998 р. у переобладнаному під церкву приміщені старої котельні (де й підлога попрогнивала, і окремі ікони відсиріли від вологих стін, адже приміщення взимку ще й не опалювалось). 24 жовтня 2002 року було закладено перший камінь на будівництво храму. Будували довго, через брак коштів. Лише завдяки священикові отцю Бодаку Михайлу Юрійовичу, пожертвам людей і влади, у новому храмі зазвучала служба Божа. Під час богослужіння митрополит подарував дубищенській громаді ікону з Єрусалиму. Щонеділі та в свято звучить Боже слово, здійснюються обряди вінчання, хрещення.

Дубищенські католики також ніколи не забували про свою віру і щоденно молились. Спочатку віруючі збирались помолитись Богу в будинку Розалії Францівни Полєшко. Першим ксьондзом був Чеслав, його наступником – ксьондз Марек, які проводили літургію польською мовою. Згодом у 1995 році зайняв Богом освячену посаду ксьондз Бурнік Роман, який перш за все Літургію став проводити українською мовою, тому що серед присутніх було багато дітей, які не розуміли польської мови. Саме ксьондз Роман став ініціатором побудови костелу Святої Матері Божої Фатімської у 1999 році. Верхівка костелу стрімко піднята вгору, ніби хоче дістатися самого неба. Це костел типу однонановий з розширеними трансептами. У вівтарній частині є оригінальний вівтар, який представляє собою камінь прямокутної форми,  вага його становить 5,6 тонн, подарований жертводавцями з парафії Святої Марії Магдалини міста Гельдерн (Німеччина). Жертводавці парафії Пресвятого Серця Ісуса міста Кроге-Ерендорф подарували орган. У храмі завжди панує атмосфера затишку, спокою, Божої любові та благодаті.

У Дубищі молодь залучена до занять спортом і популяризує здоровий спосіб життя. Особливо жителі гордяться футбольною командою, яка другий рік поспіль стала переможцем чемпіонату району. Наставник, організатор, помічник Володимир Андрійович Солодуха та Віктор Левчук, як ніхто інший, вміє підтримувати дух команди налаштувати на перемогу. Голова селищної Ради А. Дорошенко та меценат Віктор Прокопчук підтримують ентузіазм та завзяття дубищенських спортсменів.

Багато корисного для шкільного закладу і школи у Дубищі, притулку для неповнолітніх у Рожищі зробив майстер Віктор Маркович Войналович. Його витвори нікого не залишають байдужим і служать чудовим прикладом для наслідування. Проходячи повз будинок Віктора Войналовича по вул.Дібрівській, мимоволі розглядаєш оригінальну лавочку, величезний вулик, драбину, що спіраллю опускається донизу, архітектурні форми з каменю, металеві статуетки на верхівці даху, а на подвір’ї привертає увагу напіввкопаний якір. Яку багату уяву та фантазію мав Віктор Маркович!

Сучасне покоління дубищан не відстає від своїх батьків і дідів. Володимир Іщук займається виноградництвом, бджільництвом, розведення кролів. Невтомний дослідник, селекціонер, раціоналізатор. Він в постійному пошуку – прищеплює, схрещує, експериментує, постійно доповнює знання зі спеціальної літератури. Ніхто краще не сплете з лози, як Дядюк Василь із дружиною. Його вироби міцні і красиві.

Далеко за межами селища знають і Святослава Приходая, який на поч. 90-х років організував свою міні-птахофабрику, на якій запланував розводити птицю. Починав з гусей, курчат, а згодом більшу увагу звернув на декоративні породи – хоча за красу доводилось платити іноді високу ціну. Нині бере участь в різноманітних виставках, на яких купує нові породи або обмінюється птахами із таким фанатом, як сам. Коли відчиняються двері курника, на подвір’я висипається галаслива, пістрява юрба різного птахства. Тут і декоративні кури-пентанки, і королівські пухові п’ятипалі чорношкірі, і падуани золотисті, індики, цесарки, павичі, сібрайти сріблясті. Крім птахів, окрасою обійстя С. Приходая є різнобарвні квіти, які він дарує, продає не тільки односельчанам.

Найбільш розповсюдженим ремеслом жителів селища є вишивання, в’язання. Найгарніші вишивки виходять у Мазурук Н.В., Бродосюк В.В., Шевчук Людмили, Столярчук Зої, Терещук Світлани, а учень Макаров Андрій залишив про себе пам'ять у школі, вишивши портрет Тараса Шевченка. Найкраще в’яжуть Макарчук М.І., Казановська М.В.,       Кам’янчук С.Ф. та ін. Гарно вміють шити одяг Мостович О.Л., Чирко Н. М, Воронка Г., Катеринюк О.М. Молоде покоління дубищан свято шанує звичаї, традиції предків.

У селищі проживає 18 жінок, які народили і виховали більше, ніж п’ятеро дітей (це Казановська М.В.,  Катеринюк С.М.,  Кухарчук Г.І., Устименко Р.І., Бабич М.Я.,   та інші).

 Історія села продовжується, пишуть її рядові люди. Пишуть своєю щоденною працею, виховуючи дітей, лікуючи односельчан, працюючи на землі.

Висловлюю щиру подяку таким людям:

Тамарі Володимирівні Савчук – вчителю укр. мови і літератури.

Жителям села – Ірині Анатоліївні Кузик, Валентині Миколаївні Сисько, Євгенії Василівні Отто, Валентині Василівні Фірчук, Надії Сергіївні Катеринюк, Любові Адамівні Карпець, Роману Володимировичу Фірчуку.

Список використаної літератури та архівних документів

1.     Минуле і сучасне Волині та Полісся. Рожища і рожищенці в історії Волині та України: проблеми волинезнавства. Матеріали ХХІІІ обласної науково-практичної історико-краєзнавчої конференції, Луцьк - Рожище, 23 травня 2007 р. – Луцьк, 2007. – 265 с.

2.     Рожко Володимр Євтухович Православні монастирі Волині і Полісся: історико-краєзнавчий нарис. – Луцьк: Медіа, 2000 р. – 692 с.

3.     Олександр Цинкаловський. Стара Волинь і Волинське Полісся. –  Вінніпег, 1984, том 1, - 369 с.

Додатки

Пісня

«Тарасе, Тарасе, ой ти, батьку наш!»

Тарасе, Тарасе, ой ти, батьку наш!

Спустися на землю, подивися на нас,

Як нас, кати катують, по тюрмах саджають,

 Їсти нам не дають, а в нас малі діти.

Пішов я в світ хліба просити,

А кати не вірили:

Взяли зловили, у тюрму засадили,

А жінка, малі діти мусили з голоду вмерти.

Пішли три брати – везуть мене з тюрми.

Першу браму відчинили, другу – відбили.

Взяли за руки – на білий світ вивели.

Тарасе, Тарасе, ой ти, батьку наш!

Спустися на землю, подивися на нас…

Над Тарасом всі зірки сіяли,

Як над батьком дітки стояли.

Спи Тарасе, спи Тарасе,

Поки тебе Бог збудить,

Твою славу, твою славу народ повік не забуде… 

 Зі спогадів Павліни Щербак

Екскурсійний маршрут: «Пам’ятками Другої світової війни»

 Туристичний маршрут

Тема: Екскурсійний маршрут: «Пам’ятками Другої світової війни».

Мета: Ознайомлення та вивчення пам’яток Другої світової війни міста Луцька; підвищення рівня поінформованості про них; заохочення до відвідування пам’яток.

Тип уроку: Екскурсійна подорож.

Обладнання: Закон України «Про увічнення Перемоги у Великій Вітчизняній війні та подвигу народу», комп’ютерна презентація, історичний матеріал про пам’ятки.

Хід уроку

I.       Організаційний момент

1.      Хронологічна розминка (метод «Снігова грудка»: слово, речення, питання, відповідь).

2.      Вчитель: війна, визволення.

II.    Мотивація навчальної діяльності

Вступне слово вчителя. У Великій Вітчизняній війні воювало у Збройних силах СРСР  6-7 млн. українців . половина з них полягла у боях, половина повернулися інвалідами. Війна тривала 4 роки, це 1418 днів, пройдено 2600 км. Якщо по прямій, то це відстань від Бреста до Москви (1000 км.), від Москви до Бреста (1600 км.) і всього 2600км.. Мало, правда. А зараз, закрийте очі, і уявіть, що цю відстань можна подолати поїздом за 4 доби, літаком 4 години, а воїни її долали 4 роки по пластунськи і перемогли. Відкрийте очі.

З метою збереження пам’яті про Перемогу у роки війни в Законі України «Про увічнення Перемоги у Великій Вітчизняній та подвигу народу» говориться про різні форми увічнення (відзначення 9-го Травня, безкоштовний показ документальних і художніх фільмів протягом місяця; упорядкування, спорудження, збереження пам’ятників).

Сьогодні ми спробуємо за допомогою презентації здійснити екскурсійний маршрут «Пам’ятками Другої світової війни» в м. Луцьку. Наш маршрут розпочинається на вулиці Гнідавській, після цього попрямуємо до Старого міста на вул. Кафедральну, далі – до проспекту Перемоги, а потім переходимо на вул. Шопена, щоб відвідати головний музей Волинської області  (Слайд № 3) Під час подорожі ми оглянемо такі об’єкти…(Слайд №4).

III.  Огляд об’єктів:

1.    Пам’ятник жертвам фашизму (вул. Гнідавська)

(Слайд № 5)

В районі вулиці Гнідавської на пагорбі – символічний гранітний камінь із написом: “Жертвам фашизму від громадян міста Луцька”. На цьому місці в серпні 1942 року розстріляні 25658 громадян єврейської національності – жителів Луцька та окраїн. Поклонімося в скорботі праху невинних жертв. Вічна їм пам’ять. Поруч насипано дві символічні могили і встановлено дерев’яні хрести з написами. На одному – “Братська могила жертв Другої світової війни” (Кількість похованих не встановлено), на іншому – “Братська могила жертв фашизму 1941– 1942 рр.” Тут перепоховані останки 370 військовослужбовців.

2.    Монумент жертвам московсько-кадебістських катів (вул. Кафедральна)

(Слайд № 6)

     На честь якої події відкрито цей монумент?

23 червня 1941 року під мурами Луцької фортеці НКВС-івці розстріляли близько чотирьох тисяч патріотів України. Монумент на честь жертв розстрілів московсько-кадебістських катів було відкрито 2004 року. Автор — архітектор Андрош Бідзіля. Монумент установлено з ініціативи Обласної Асоціації волинських незалежних письменників ім. Павла Чубинського, коштом Луцької міськради й родини Ничипоруків (Канада).

3.    Пам’ятник Паші Савельєвій (вул. Кафедральна)

(Слайд № 7)

   Що Вам відомо про Пашу Савельєву?

Це пам’ятник відважній радянській патріотці-комсомолці, одній з організаторів луцького підпілля в роки тимчасової окупації міста. Його створили в 1972 р. у Луцьку скульптори B. Борисенко, В. Подольський, Й. Садовський та архітектор В. Семененко.

Паша народилась у селі Зарубіно Ржевського району Калінінської області 5 жовтня 1918р. Напередодні Великої Вітчизняної війни після закін­чення Московського фінансово-кредитного інституту працювала в Луцькому банку (1940 р.). Тут і застала її війна. У 1941 році разом з Ізмайловим В. В. Паша Савельєва організувала підпільну групу у Луцьку. Безстрашна дівчина брала участь у багатьох бойових операціях. Одного разу, виконуючи  доручення   центру, вона викрала з ворожого складу секретний хімічний снаряд,  який пізніше партизани переправили в Москву. За доносом провокатора в січні 1944 року гітлерівці схопили Пашу і після жорстоких катувань спалили її у дворі тюрми. За кілька годин до смерті П. Савельєва писала: “…Все тіло понівечене… Але вмираю мовчки. Страшно помирати у 25 років. Як хотілося жити. В ім’я життя майбутніх після нас людей, в ім’я тебе, Батьківщино, йдемо ми! Розквітай, будь прекрасна, рідна, і прощай! Твоя Паша”.

На фасаді будинку обласної контори Держбанку встановлено меморіальну дошку з барельєфом героїні підпілля.

П. Савельєва посмертно нагороджена орденом Леніна. Її ім’ям названо вулиці в Луцьку (у 2007 році вулицю було перейменовано на вулицю Галшки Гулевичівни) і Ржеві, школу в Луцьку. В 1973 році, напередодні Дня Перемоги, в місті, де вона жила, працювала і бо­ролась, відкрито пам’ятник героїні.

З 1975 року за ініціативою Волинського обласного ДОСААФ у Луцьку проводилось відкриті змагання по мотоспорту на приз Паші Савельєвої. У 1977 р. в СРСР був випущений художній маркірований конверт, на якому зображено фрагмент пам’ятника Паші Савельєвій у Луцьку. У 2006 пам’ятник двічі піддавався кражі, реставрувався, але на даний час його не знайдено.

4.    Луцька тюрма (вул. Кафедральна)

(Слайд № 8)

   Опишіть цю архітектурну пам’ятку?

Луцька тюрма  - це Монастир бригіток — монастир першого луцького жіночого католицького ордену; пам'ятка архітектури національного значення, розташована на вулиці Кафедральній, 16, в історико-культурному заповіднику "Старий Луцьк".

У 1879 р. архітектурний комплекс луцьких бригіток назавжди втратив свій вигляд. У 1890 році будівлю почали облаштовувати під поліційне управління та в'язницю. Було остаточно збито декор і добудовано третій поверх. Отже, в переобладнаних келіях розмістилася окружна Луцька тюрма, а в костелі — тюремна каплиця.

У міжвоєнний період у тюрмі, окрім в'язнів, що вчинили кримінальні злочини, знаходилися і політичні в'язні. Такими були люди, які підозрювалися у зв'язках із Організацією українських націоналістів. Після приєднання Волині до СРСР тюрма ще більше рясніла в'язнями різних категорій: колишні священики, члени та підозрювані у членстві в ОУН, лікарі, представники наукового та творчого прошарків суспільства. Масові знищення в'язнів на території Західної України почалися від часу нападу німців на СРСР. Це ж саме відбулося і в Луцькій тюрмі, де 23 червня 1941 року солдатами НКВД було розстріляно близько 2000 осіб.

 Тюрма ще діяла до 1960-х років, коли була зачинена. Потім у приміщеннях зробили музичне училище.

В даний час приміщення переобладнаних келій та костелу певною мірою пустують. Будинок не доглянутий і потребує ремонту. Певну частину споруди займає Замковий Свято-Архангельський чоловічий монастир УПЦ КП. Також на території знаходяться кілька приватних фірм.

Внаслідок кількох пожеж та реконструкцій після них, а великою мірою після пожежі     1845 р. та перероблення під тюрму, первинна храмова архітектура була втрачена. Окрім розібрання вежі, збивання декору, приміщення монастиря отримало третій поверх. В інтер'єрі воно має хрестові склепіння, окрім третього поверху. У плані колишній монастир із прибудованим костелом має розміри 70х72 м. Збереглися двоярусні підземелля, які мають вихід до річки.

У Старому місті (вул. Кафедральна) є цілий комплекс пам’ятних знаків, які свідчать про один із злочинів радянської влади у перші дні Великої Вітчизняної війни – розстріл кількох тисяч в’язнів Луцької в’язниці. На одній із пам’ятних плит – застережливий напис для нащадків: “Тим, хто прийде після нас. Ми полягли за Вашу Свободу. Бережіть її! 23 червня 1941”. Неподалік, власне біля стіни колишньої в’язниці (нині тут монастир), – дерев’яний хрест, під яким є напис на плиті: “Розстріляним в’язням Луцької тюрми 23–24 червня 1941 року”. На стіні внутрішнього двору монастиря знаходиться цілий ряд пам’ятних дощок із прізвищами розстріляних в’язнів та назвами населених пунктів, де вони мешкали. Під ними – плита з написом: “Пам’ять людська не забуде повік Братських могил стогін і крик. 23 червня 1996”.

5.    Меморіальний комплекс Вічна слава (пр. Перемоги)

(Слайд № 9)

     Охарактеризуйте меморіал Вічної слави?

     Що ще було закладено в цей пам’ятко-архітектурний комплекс?

   Як  відбувалося визволення м. Луцька?

Найбільшим пам’ятко-архітектурним ком­плексом Луцька (7500 кв. м.) є меморіал Вічної слави, відкритий 29 жовтня 1977 р. Він поступово наповнюється новими пам’ятками історії краю. Авторами меморіалу є народний художник УРСР, скульптор М. Вронський, архітектор В. Грезділов, співавторами – Г. Бородін та Г. Годлевський. У центрі комплексу – сорокаметровий обеліск із чорного граніту, який увінчує двометровий, покритий золотом орден Перемоги. Біля підніжжя обеліска – дев’ятиметрова бронзова скульптура жінки з лавровою гілкою у лівій руці. Перед нею горить вічний вогонь. На бічних гранях обеліска – вилиті з бронзи два горельєфи: визволителів Луцька і народних месників.

Напроти меморіалу зі сторони вулиці Шопена також є алея з іменами Героїв Радянського Союзу. Площу навколо обеліска оточують плити з чорного граніту з викладеними на ній назвами фронтів, армій, корпусів, дивізій, прикордонних загонів та застав, партизансь­ких з’єднань і загонів, які брали участь у захисті та визволенні області. Від центрально­го обеліска алея веде до центральної братської могили, де на бронзових плитах вилито прізвища понад 1800 воїнів, які загинули в боях за визволення міста. На плитах – барельєфи Героїв Радянського Союзу. В центрі братської могили – скульптура смертельно по­раненого воїна з автоматом у правій руці. Неподалік – плити з прізвищами партійних, радянських, комсомольських працівників, які загинули від рук українських націоналістів у 1944–1949 рр.. (Слайд № 10)

165339 замучених і розстріляних волинян;

47960 загиблих в концтаборах військовополонених;

107 зруйнованих і спалених сіл.

Це не просто цифри – це попіл і кров.

Це не просто цифри – це муки і сльози.

Нехай живі завжди пам’ятають про це. (Слайд № 11)

68 років тому цей безсмертний подвиг здійснили під час Рівненсько-Луцької наступальної операції воїни 7-ої гвардійської кавалерійської дивізії 13-ої армії 1-го Українського фронту, які 1 лютого 1944 року одержали завдання наступати на Луцьк. У ніч на 1 лютого першими в місто ввійшли розвідники 27-го гвардійського кавалерійського полку. Згодом на місто почали наступ інші підрозділи 1-го гвардійського Житомирського кавалерійського корпусу під командуванням генерал-лейтенанта Віктора Баранова. В цій операції відзначився командир взводу гвардії лейтенант Володимир Юдін. На ранок 2 лютого кінногвардійці повністю очистили Луцьк від німецько-фашистських окупантів і на вежі старовинної фортеці встановили прапор 7-ої гвардійської кавалерійської дивізії. Проте найголовніше було утримати місто від контратак фашистів. Ворог намагався повернути Луцьк як важливий стратегічний пункт. Для цього противник силами 175-ї, 143-ї угорських піхотних дивізій, а також кількох поліцейських полків і бойових груп СС із району Торчина 24 лютого перейшов у наступ на Луцьк. У результаті удару переважаючих сил ворога по обороні 121-ї стрілецької дивізії йому вдалося зайняти ряд населених пунктів біля Луцька, а також прорватися на східний берег Стиру північніше і південніше Луцька. Створилась загроза оточення міста. Тому командуючий 13-ою армією генерал Микола Пухов направив кіннотників у район Луцька. 25-го лютого друга гвардійська кавалерійська дивізія разом із 121-ою стрілецькою дивізією почали оборонні бої за утримання Луцька. У боях на підступах до міста воїни проявили високу стійкість і героїзм.

Вічна слава героям! Слава Героям Радянського Союзу А. Комку і Ф. Столярчуку, О. Конякіну і П. Тарасову, В. Сенатору, П. Трункіну, В. Путінцеву, М. Морозову і В. Марцинкевичу, офіцерам і рядовим І. Ільїну, І. Батигіну, Х. Хуснуліну, В. Грабу, Г. Шевченку, Х. Зипатуліну, П. Проценку, сотням героїв, які принесли свободу місту, чиї імена відлиті в бронзі на плитах Луцького меморіалу.

За виявлений героїзм і мужність при визволенні Луцька сотні офіцерів і солдатів були представлені до нагород, а 1, 2, 7-ма гвардійські кавалерійські дивізії 1-го кавалерійського корпусу удостоєні високої урядової нагороди – ордена Богдана Хмельницького ІІ ступеня.

Щороку вшанувати пам'ять побратимів сюди приїжджають ветерани з Києва, Львова, Донецька та Білорусі. У день визволення - 2 лютого - лучани та гості обласного центру покладають квіти до братських могил і до меморіалу Слави. 9 травня 1976 року урочисто відкрито першу чергу величного меморіалу в Луцьку, який увічнює подвиг визволителів міста. Про безсмертний подвиг розповідають виставки в обласному краєзнавчому музеї, кімнатах-музеях шкіл області. На увічнення пам'яті героїв вулиці міста носять їхні імена. (Слайд № 12)

6.   Пам'ятний знак волинянам-солдатам останнього призову Другої світової війни

(Меморіальний комплекс)

(Слайд № 13)

     У зв’язку з чим було встановлено цей пам’ятний знак?

Вони загинули у саратовських таборах від тяжкої праці, голоду та хво­роб. На плиті пам'ятного знаку викарбовано напис: "Синам Волині останнього воєнного призову". Вони служили в запасних військових частинах і не загинули від ворожих куль, померли від голоду і холоду у 1944—1945 рр.

7.   Волинський краєзнавчий музей (вул. Шопена)

(Слайд № 14)

     Дайте, будь ласка, характеристику музею.

Волинський краєзнавчий музей – головний музей Волинської області, найбільший і найдавніший з нині діючих музеїв Волині. Його було відкрито 16 червня 1929 року у Луцьку з ініціативи створеного 1927 року Волинського товариства краєзнавства та опіки над пам’ятниками минулого. Преса писала з нагоди відкриття: “Волинський музей за своїм змістом є строго регіональний і має завдання не лише збирати різноманітні зразки пам’яток, але й поширювати знання про ті пам’ятки культури і мистецтва і любов до них, досліджувати історію Волині, її природу, пам’ятки історії, етнографії”.

На базі закладу 1940 року було організовано обласний історико-краєзнавчий музей. У роки Другої світової війни колекція музею зазнала значних втрат від німецько-фашистських загарбників, які знищили найцінніші експонати. Волинські краєзнавці провели велику роботу по збиранню і поновленню роботи. І уже 1944 року, одразу після визволення Волині, музей відновив свою роботу як Волинський державний історико-краєзнавчий музей. 17 серпня 1985 року Волинський краєзнавчий музей було відкрито у новому приміщенні в центрі Луцька.

Нині Волинський краєзнавчий музей має в своєму складі ще три діючі музеї. Це філія – Колодяжненський літературно-меморіальний музей Лесі Українки, створений 1949 року, і два відділи у Луцьку: Художній музей (1973 р.) і Музей волинської ікони (1993 р.). Створюється два нових музеї – меморіальний музей В’ячеслава Липинського у с. Затурці Локачинського району та Музей етнографії та народних промислів Волині у Луцьку.

Волинський краєзнавчий музей є обласним науково-методичним центром у роботі з державними і громадськими музеями, яких нині налічується у Волинській області відповідно 13 і 50.

На сьогодні у фондах Волинського краєзнавчого музею зберігається понад 125 тисяч експонатів, які репрезентують природу, історію, етнографію, мистецтво волинського краю. Музей має багату колекцію природничо-наукових матеріалів, колекції геологічних мінералів, рослин, тварин. Історія Волині з найдавніших часів і до сьогодні представлена унікальними пам’ятками археологічної збірки, нумізматичної колекції, етнографічними матеріалами, писемними документами, зразками сакрального мистецтва (іконопису, сніцарства, металопластики, ковальства, шитва).

Музей має багату збірку народно-ужиткового мистецтва: вироби ткацтва і вишивки, зразки волинського народного костюму. Останніми роками у музеї створено особові фонди видатних діячів історії та культури волинського краю, зокрема письменника Максима Бойка, митрополитів УАПЦ Анатолія Дублянського та Полікарпа Сікорського, історика і політолога В’ячеслава Липинського, художника-вояка УПА Ніла Хасевича та інших. Комплектування фондів є основою науково-дослідницької роботи музею.

Колекції музею представлені в експозиції, яка складається з розділів природи, давньої та новітньої історії, тематичних виставок. Експозиція музею розміщена на площі понад 2 тисяч м² у 23 стаціонарних та 9 виставкових залах, вона побудована за тематичним (відділ природи) і тематично-хронологічним принципами (відділ історії).

Щороку в музеї створюється біля семи десятків різноманітних виставок як з фондів музею, так і з інших установ. Музей відвідує понад 100 тисяч чоловік. Завдяки зусиллям науковців музею його зібрання не тільки примножуються, але й активно служать справі розвитку української культури та науки.

Волинський краєзнавчий музей є значним науковим центром. Доробок музею в науково-дослідницькій, експозиційній, виставковій, збиральницькій, реставраційній, масово-освітній, методичній роботі знаходить своє відображення в нових експозиціях, наукових виданнях, що робить музейні колекції доступними для широкого загалу.

IV.   Підсумок уроку.

Слово вчителя. Ось і закінчився екскурсійний маршрут «Пам’ятками Другої світової війни».

     Чи досягнуто мети?

     Що нового Ви дізналися?

     Чого навчилися?

     Яке враження справили на вас ці пам’ятки?

Сподіваюсь, що враження про ці об’єкти не зітруться в пам’яті (Слайд.15)