Година спілкування : "Крути - героїзм молодих"

 

Крути – героїзм молодих

    У пам’яті кількох народів зберігається історія про 300 героїв, що загинули, захищаючи свою землю від нападників. У давніх греків це були 300 спартанців при Фермопілах, у грузинів -300 арагвійців на підступах до Тбілісі, а в українців-300 козаків під Берестечком та 300 юнаків під Крутами.

Ці 300 молодих людей, що полягли в нерівному бою під Крутами - справжні герої, цвіт української нації. Але не слід забувати, що часто герої з’являються  внаслідок чиєїсь безвідповідальності і бездарності. Так сталося 29 січня 1918 року. Молода українська держава залишилася без армії. І це, завершилося трагедією.

З виступом військ Михайла Муравйова з Харкова на Київ почалася московська -українська війна. В IV Універсалі  уряд УНР закликав до боротьби з більшовицькими військами, а 5 січня 1918 року на зборах студентів молодших курсів Київського університету святого Володимира і Українського народного університету було ухвалено приступити до створення студентського куреня Січових Стрільців. До них долучилися гімназисти української 2-ї гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства та юнаки кількох київських військових шкіл.  Таким чином удалося скласти дві сотні, на чолі яких поставили студента Українського народного університету – старшину (сотника) Омельченка. Вони були зовсім не обстріляними, навіть гвинтівок на всіх не вистачало.

І цих не ознайомлених з воєнним ремеслом юнаків, молодий цвіт армії, висилають 27 січня на фронт, кидають у майже безнадійну ситуацію, поїздом відправляють на станцію Бахмач. По дорозі дізналися, що в Бахмачі вже ворог. Тому загін зупинився на станції Крути – за 120 кілометрів від Києва на схід. Перемога під Крутами давала шанси відбити Бахмач, зруйнувати колії і почекати підтягнення до Києва військових частин із регіонів. Поразка відкривала ворогові шлях на столицю.

У Крутах студенти у складі існуючого вже там загону почали рити окопи вздовж залізничної колії і споруджувати земляні укріплення. Тепер командувач загону в Бахмачі Аверкій Гончаренко мав у своєму розпорядженні 4 сотні бійців, переважно студентів та юнкерів школи старшин, та 16 кулеметів.

Проти них рухалася частина військ Муравйова (на Київ наступала кількома колонами з різних боків) кількістю 6 тисяч багнетів.

Уранці 29 січня передовий загін матросів Ремньова потрапив під обстріл захисників Крутів. З тилу киян підтримував бронепоїзд і гармата сотника Лощенка на залізничній платформі, яка додавала відваги та настрою.

Бій ішов цілий день, аж до вечора. Вогнем 35 кулеметів та рушниць студенти і школярі відбили декілька атак. На допомогу Ремньову почали надходити інші загони Муравйова, і з боку Чернігівської колії підійшов ворожий бронепоїзд. Тим часом у студентів та юнкерів закінчилися набої і снаряди. Наступаючі загони ворогів почали обходити позиції обороняючи з лівого флангу – настала небезпека оточення. Юнкери зі студентами почали відхід у напрямку Києва, і більшості вдалося відступити на потязі, яких їх чекав.

Однак ліве крило (Студентський курінь) чи переплутало, чи взагалі не почуло наказу і фактично пішло у наступ. У результаті більша їх частина загинула під час цього неузгодженого маневру, 35 осіб потрапило у полон.

Про перебіг цього бою говориться у вірші «Крути» Ольги Яворської:

День помирав, як не добитий лебідь,

Ніч перейняла невимовний біль,

Здригнулись зорі в сполотнілім небі

І тихо падали в криваву заметіль.

Стогнали Крути і молився вітер,

Цілуючи скривавлені сліди:

Вас мало, діти, вас так мало, діти,

Супроти п’яної московської орди,

В пекучий сніг… Навзнак. Не на коліна,

Заплакав місяць в зоряну блакить,

Всі – як один… Кріпися Україно,

Хоч їхня смерть вовік не відболить.

 Сімох юнаків, серед яких були поранені, з невідомих причин відправили до Харкова, що і зберегло їм життя.

За свідченнями очевидців, над 27 полоненими спочатку знущалися, а потім розстріляли. Учень 7-го класу Григорій Пипський перед розстрілом перший почав співати «Ще не вмерла Україна», і всі інші студенти підтримали спів. Після розстрілу місцевим жителям довго забороняли ховати тіла. «Лежать вони покинутими в полі, і без хрестів могили їх», – писав поет О. Олесь про куртянських героїв.

Після повернення Центральної Ради на початку березня до Києва, країною швидко поширювалися страшні чутки про кривавий бій під Крутами та ганебну розправу  над студентським Січовим куренем, а особливо про звіряче мордування 27 неозброєних студентів та гімназистів.

Доктор Лонгин Горбачевський одному із героїв Крут, гімназистові М. Ганькевичу присвятив свої коротенькі нотатки.

Значну частину нарису автор приділив жінці-галичанці, з невідомим іменем, яка жила у Києві й одна з перших забила тривогу по загиблих юнаках. Це була мати Івана Сорокевича, одного з 27 замордованих юнаків.

Урядом УНР було прийнято рішення переховати полеглих студентів на Аскольдовій могилі в Києві. 19 березня 1918 року тіла сімнадцятьох перевезли до Києва. Там відбулася громадська жалоба та поховання. На церемонії виступив Михайло Грушевський, який назвав цей вчинок київської молоді героїчним. А Павло Тичина присвятив свій вірш, де є такі рядки:

«На Аскольдовій могилі,

Український цвіт,

По кривавій, по дорозі

Нам іти у світ…»

Вірш називається «Пам’яті тридцяти», хоча до нашого часу збереглися тільки імена тих, хто був там похований: сотник Омельченко, Володимир Шульгин, Лука Дмитренко, Микола Лизогуб, Олександр Попович, Андріїв, Божко-Божинський, Ізидор Курик, Олександр Шерстюк, Чижів, Кирик, Андрій Соколовський, Микола Корпан, М. Ганькевич, Євген Тарнавський, Гнаткевич, Пипський.

Це дані  українських істориків, зокрема Ореста Субтельного. А ось погляд з іншого боку – спогади Георгія Латинського, який був політичним представником Харківського(більшовизованого) уряду у військах Муравйова:

«… Справжнього опору з боку Центральної Ради не було. Невеличкі сутички виникали біля Полтави, Ромодана, Гребінки, Бахмача, Баришівки. Але вони обмежувалися короткою стріляниною, після чого ворог тікав, ніде не вступаючи в безпосередні зустрічі з нами. Лише біля Ніжина уперто оборонялася частина, сформована зі «сметанки» київської націоналістичної молоді,– здається, відділ школи старшин. Більша частина їх, близько двохсот чоловік, полягла в бою, заподіявши і нам немало шкоди».

Це кілька скромних рядків про битву і героїзм української молоді знайдені у «Літописі революції» від 1928 року.

Довгий час події під Крутами залишалися поза увагою офіційної історіографії СРСР і обростали вигадками з обох сторін. Муравйов твердив, що під Крутами він два дні відважно бився проти відбірних військ УНР під проводом Петлюри, а в деяких українських емігрантських колах називалося число загиблих студентів до 500 чоловік або навіть до тисячі.

В радянські часи полеглі в Крутах кваліфікувалися як зрадники. Студентські могили з Аскольдової гори прибрали і розбили на тому місці парк. У 1931 році українське студентство проголосило День Крутів Всестуденським українським святом.  Після Другої світової війни тут влаштували поховання радянських воїнів, полеглих при визволені Києва. Вперше про студентів згадали в 90-х роках, коли Народний рух України встановив тут дерев’яний хрест з терновим вінком. Тільки у 2006 році за участі Президента Віктора Ющенка нарешті відкрили Меморіал пам’яті героїв Крутів.  Автор меморіалу –Анатолій Гайдамака. Він представив пам’ятник як насипаний пагорб заввишки 7 метрів, на якому встановлено 10-метрову червону колону, увінчану хрестом. Червона колона має нагадувати про подібні колони Київського університету, звідки була більшість тих героїчних студентів . Біля підніжжя пагорба побудована капличка, а поруч викопане озеро у формі хреста. Пам’ятник Героям Крут був понівечений вандалами у ніч на 21 травня 2007р., але ретельно поновлений.

Отже, подвиг українських юнаків  під Крутами, що своєю кров’ю  окропили святу землю в боротьбі за волю України, навічно залишиться в історії як символ національної честі, мужності, відданості та незборимості духу.

Вони – студенти, курсанти, школярі – виявилися у своєму патріотизмові вище за класові інтереси, і коли постала потреба, без вагань віддали молоде життя в ім’я волі свого народу.

В масштабах історії України ця битва доволі невеличка. Вона не є зразком військового мистецтва. Просто це символ духу нашої нації, лицарський подвиг студентів та учнів українських гімназій увінчений в легендах, піснях, збірці І. Іллєнка «Герої Крут».

На жаль, ми вміємо пам’ятати й не пам’ятати. Це теж частина нашого українського духу.  

Визначне жіноцтво України

Старі ікони й парсуни доносять до нас одухотворені, просвітлені обличчя наших жінок ще від прадавніх часів і часто з книжкою в руках. Вони не тільки були дружинами найшановніших чоловіків з українських князівських родів, шляхти та козацької старшини, а й самі були політиками, ученими, митцями. Протягом усієї історії України чимало з них у культурно-освітній, політичній і навіть військовій діяльності  не тільки не поступалися перед чоловіками, а й перевершували їх. Але завжди на різних життєвих шляхах і перехрестях українська жінка стояла на боці милосердя, несла велику любов і родинний затишок.

Своє уявлення про жінку-русинку, яка тисячі років творить життя, зцілює людей своєю добротою, змогли передати в подобі Богоматері давньоруські майстри іконопису. Не дарма в культурі українського народу найбільш поширеними були два мотиви: Богоматір Милосердя – мати, яка пестить дитину, й Оранта (або Панагія) Заступниця, Покровителька. Запорожці понад усе шанували Покрову Богоматір. На іконі з Покровської січової церкви (Нова Січ – 1734 – 1775 рр.) Покрова боронила козацтво простертим над їхніми чубатими головами обручем (рушником).

Визиск із боку феодалів Польсько-Литовської держави й турецько-кримська агресія були причинами утворення українського козацтва. Український народ створив для свого захисту козацьке воїнство, яке перетворилося на Запорозьку Січ – спочатку військовий, потім і політичний центр України.

У кожного козака була мати, сестри, кохана, наречена, деякі мали й дружину з дітьми. Вони плакали, виряджаючи козаків на Січ, у похід, роками чекали на їх повернення, а не дочекавшись, знову чекали…

Постійна відсутність чоловіка – козака, що пішов Січ, у похід або загинув, сприяла формуванню в українській жінці стійкості, незалежного характеру. За відсутності чоловіка треба було виховувати дітей, сіяти й жати хліб, розв’язувати важливі справи. Усе це підносило на вищий щабель її власну гідність та авторитет, формуванню самостійності й волелюбства.

Історичні джерела свідчать, що наявність в українській жінці зовнішньої та душевної краси, тонкого розуму та почуття лідерства сприяла тому, що вона навіть у неволі посідала високе становище в Османській імперії. Українки-невільниці навіть були дружинами султанів.

У 1520 р. під час нападу татар на прикарпатське місто Рогатин (тепер Івано-Франківська область) була захоплена в полон і продана в султанський гарем п’ятнадцятирічна Настя, донька місцевого священика Лісовського.  Незабаром із рабині-наложниці вона стала улюбленою дружиною Сулеймана I Пишного – одного з наймогутніших, наймудріших султанів грізної Османської імперії, що загарбала понад тридцять держав і простягалася аж на три континенти – Азію, Європу й Африку.

Недаремно Настя прожила на світі. Вона все зробила для України, що змогла. Сорок один рік войовнича Порта не чинила нападу на Україну та стримувала татар.

Долю Роксолани повторила інша українська бранка – Маруся Богуславка,попівна з-під Києва. Потурчилася, побусурманилася, стала дружиною паші – знатного турка, але не забула рідної землі:

Для неї – для України неньки –

Офірувать повинна серце я.

Надія визволити нещасних невільників з тяжкого ярма бусурманського ніколи не покидала Марусю Богуславку. І ось на велике свято Великодня, вона відімкнула темницю і всіх козаків-невільників, випустила на волю, а сама загинула.

945 року після трагічної смерті Ігоря на престол України-Руси зійшла жінка – княгиня Ольга. І це в добу, коли постійно тривала боротьба князя-володаря з його підданими, добу, коли високо цінували лише фізичну силу. Але сильна, мудра, розумна, вона покорила всі племена  і протягом 20 літ правила мирно і тихо.

Стародавні літописи стверджують, що за ці довгі роки єдиною її «війною» була помста дворянам за вбивство власного чоловіка. Більше ні проти кого не воювала Ольга. Вона часто об’їжджала простори своїх земель. Проїхала не сотні, а тисячі кілометрів. Це просто були героїчні вчинки.

Ольга налагоджувала торговельні зв’язки з іншими країнами, дипломатичні й церковні. Але про це дуже мало є відомостей. Залишається історичним фактом, що вона встановила дипломатичні контакти з двома найбільшими і наймогутнішими володарями – Східної і Західної Римської імперії.

Із літописних джерел також відомо, що повернувшись до Києва з Константинополя, Ольга збудувала церкву і назвала її Софією. Історики вважають, що церква ця була на території Софійського собору.

Як відомо з історичних джерел Ольга відвідала Константинополь у новорічні свята. Це знайшло відображення і на фресках Софіївки. Є припущення, що мальовані вони з візантійських мініатюр.

964 року княгиня Ольга передала правління державою синові Святославу.

Померла княгиня 969 року в Києві. «І плакали за нею і її син, і онуки, і всі люди плачем великим», – читаємо в літописі «Повість временних літ».

У XIII ст.. Ольгу канонізовано. Літописець Нестор повідомляє: «Вона перша від України-Руси дійшла в царство небесне… Вона завжди молила Бога за Україну-Русь». З володарювання Ольги «мудрішої серед усіх людей», і розпочинається доба розквіту й величі нашої держави».

Захист Батьківщини в будь-які часи та в будь-якій державі завжди мав пріоритетне значення. Зрозуміло, що жінки, як значна частина громади та хранительки домашнього вогнища, не могли залишатися осторонь від цієї благородної справи.

Відомо, що в російсько-японській та Першій світовій війнах участь жінок набула популярності. Стан бойового духу російської армії залишав бажати кращого. Давалися взнаки величезна напруга сил і немислимі на той час втрати живої сили. Тож, аби здійснити патріотичний вплив на солдатів-чоловіків, підняти їхній рівень героїзму, до армії залучають жінок-добровольців. Перший жіночий ударний батальйон смерті був сформований Тимчасовим урядом 19 червня 1917 року. За його прикладом були створені Московський, Петроградський і Кубанський ударні жіночі батальйони та окремі команди зв’язку.

Українське жіноцтво також виявило себе рішучим прихильником державницької ідеї. Серед жінок, які відіграли провідну роль у справі стрілецьких організацій, була Олена Степанів. З початком війни у Львові вона разом з Марiєю Бачинською (Донцовою), Іванною Мурською, Ольгою Левицькою (Басараб), Меланiєю Балицькою проводили набір добровольців до Легіону Українських січових стрільців. Спочатку вступ до підрозділів УСС жінкам був заборонений і мотивувався обмеженням кількості особового складу українського легіону.

 На відміну від російської армії, в українських формуваннях спеціальні жіночі бойові підрозділи не створювались. Жінки-добровольці, пройшовши коротке навчання, направлялись до різних військових частин, де воювали нарівні з чоловіками. Необхідно зазначити, що кожній із них довелося докласти чималих зусиль, аби реалізувати своє право «бути вояками так само, як і мужчини».

Літопис УПА розкриває доволі відоме українському загалу ім’я Галини Дідик (псевдонім «Анна», «Молочниця») – зв’язкової Головнокомандувача УПА генерал-хорунжого Романа Шухевича. Факти гендерної дискримінації в лавах УПА не відомі, навпаки – відмічена лише глибока повага чоловіків до жінок. Зокрема, Роман Шухевич до своєї зв’язкової звертався, як «Друже Галино». І такого ж ставлення до жінок-колег вимагав від старшин усіх рангів без виключення.

На жаль, сьогодні ще не досліджено і не оприлюднено навіть приблизну чисельність українок, які входили до українського національного руху опору. Проте можна з впевненістю сказати: їх налічувалося не десятки і навіть не сотні, а тисячі.

Усі тяготи Другої світової війни  винесли на своїх тендітних плечах жінки. Різні за характером (задерикуваті, стримані, гучні, спокійні) та за зовнішністю (коротко стрижені або з довгими товстими косами) – вони по черзі заходили в кімнату, де за столом сиділа людина в захисній гімнастерці:

– Твердо вирішили йти на фронт?

– Так!

– А вас не бентежить, що важко буде?

– Ні!

У тилу жінки взяли на себе безліч «суто чоловічих» спеціальностей: стали за верстат, сіли за кермо трактора, обходили залізниці, освоїли професію металурга… На фронті вони були медиками, льотчицями, снайперами, у частинах ППО, зв’язковими, розвідницями, водіями, топографами, репортерами, танкістами, артилеристами, піхотинцями. Активно брали участь у підпіллі, партизанському русі. Безпрецедентною подією у світовій історії є діяльність у роки Великої Вітчизняної війни відразу трьох жіночих авіаційних частин – 586-го винищувального полку (командир – підполковник Тетяна Казарінова), 587-го полку пікіруючих бомбардувальників (до своєї загибелі в 1943 році полком командувала майор Марина Раскова) та 588-го нічного бомбардувального полку (командир – майор Євдокія Бершанська). За мужність, героїзм і високий професіоналізм 29 льотчиць та штурманів авіаційних полків були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

Радянські жінки служили і в бронетанкових військах. Вражає той факт, що на танках БТ та Т-34 вижим одного з двох важелів бортового зціплення вимагав зусиль у 15 кг, а вижим педалі головного зціплення – 25 кг, але це представниць прекрасної статі не лякало. Чимало жінок були снайперами. Найбільш успішна серед них – українка Людмила Павлюченко, яка знищила 309 ворогів, серед них – 36 снайперів.

Сотні тисяч українських жінок воювали на фронтах Другої світової війни. Хтось із них отримав урядові нагороди, а хтось – віддав своє життя за Вітчизну. 

Сьогодні, коли на сході  нашої країни гинуть чоловіки та сини «цвіт нації», а в міста та села України привозять «Груз 200» з неоголошеної війни з Росією, коли госпіталі переповнені пораненими, а морги загиблими – жодна мати чи жінка не стоїть осторонь. Вона знає, що ніхто не врятує рідних, окрім неї самої. Війна не розбирає статі. У зоні АТО жінки-військові воюють на рівні з чоловіками. Українські жінки взяли в руки зброю, щоб захистити свою землю.

Саме, у ці тривожні для України часи мужність і стійкість об’єднує жінок. Наприклад, Антоніна Вереміївна, якій 86 років, завзято в’яже шкарпетки для українських бійців. Людмила Кузьміна, працівник ремонтного заводу, зосереджено чистить сітку оптичного прицілу. Вчитель іноземної мови і зарубіжної літератури Алла Федорченко одягнена у камуфляж – дівчина стала добровольцем батальйону спецпризначення «Січ». Серед героїнь є і жінка-кулінар – «фронтовий кухар» із Вінниці Оксана Буга готує для солдатів борщові заправки, смак яких став знаменитим на передовій. Лариса Полулях очолює волонтерську групу з Вінниці «Бойові бджоли». Учасники цього об’єднання екіпірують солдатів, допомагають пораненим, інвалідам і дітям з Донбасу, психологічно підтримують визволених полонених. Марина Комарова, учасниця волонтерського руху «Армія SOS», щодня збирає допомогу українським бійцям і кілька разів на місяць їздить на схід. Жінка-волонтер у зоні АТО – потужна психологічна підтримка. Стала товаришем і «ангелом-охоронцем» для бійців Тетяна Ричкова. Вона рятувальна мотузка для кожного солдата, а також їхній друг, сестра, платонічна подруга і мати. «Ми отримуємо 99% наших поставок від добровольців», сказав один боєць, додавши, що  якщо не було б, Рачкової і таких як вона, їм би було дуже важко. Ці жінки-українки борються не тільки з насильством проти себе, а і з агресією проти своєї країни. Вони  всі різні, але їх об’єднує незламність. Українські жінки спростовують гендерні стереотипи і на рівних з чоловіками виборюють майбутнє України.

      Таким чином, світ сьогодні потребує ніжності й чуйності, тож українці, з їхнім культом мудрої жінки-матері, сильної жінки-патріотки, здатні зробити свій важливий внесок у процес формування нового обличчя світової цивілізації, що відбувається на наших очах. Є надія, що маленькі історії наших жінок скоро будуть тільки про перемоги.

Виховна година: "Свято весни - свято кохання"

 

1 вед .Дорогі мами! Ми запросили вас на вечір, щоб висловити вам свою глибоку любов, повагу і велику вдячність 

2вед. Коли настає весна і на вулицях з’являються перші весняні квіти, в кожному домі, в селі і в місті відзначається велике свято – Міжнародний день – 8 березня. Ось і сьогодні ми зібралися на свято – свято весни, свято кохання.

3вед. Ми вітаємо жінок, наших мам, бабусь, сестер. Всіх кого ми знаємо і не знаємо. Всіх хто живе поруч з нами і далеко від нас. Посивілих жінок і молодих дівчат. Низький уклін Вам, дорогі жінки, милі мами і бабусі. Хай же буде на Землі довіку прославлена в пісні хорошій Ваша материнська любов.

      1-й ведучий.  Слово «мама» росте з нами тихо, як ростуть дерева, сходить сонце, розквiтає квiтка, як тихо свiтить вечірня зоря i гладить по голiвцi рiдна рука.

 2-га ведуча.  Мама, мати, матуся... Скiльки спогадiв i тепла таїть це магiчне слово, бо ним звертаємося до найближчої, найдорожчої, найкращої, наймилiшої для нас людини.

       1-й ведучий. Мама... У всi часи всi народи величали її, як найбiльшу святиню. Вона — корінь життя, берегиня роду людського.

2-га ведуча.   Ми складаємо шану i дяку всiм матерям. Бо як вiчне життя на землi, так вiчна мати — символ Добра, Миру, Щастя.

 Інсценізація вірша А.Костецького "Домашній твір".
Автор:
Вітько - бідак страждає так,
Аж здригає ногами!
Він - за столом, він пише твір:
"Я помагаю мамі".
Старанно олівець гризе
Та супить брови грізно,
Але нічого - хоч умри! -
До голови не лізе...
Та ось тихесенько зайшла
В його кімнату мама.
Мама:
Вітюнь, будь ласка, в магазин сходи за сірниками.
Син:
Ідея!
Автор:
Вигукнув синок мамі...
Син:
Ну й морока!
Сама іди! Я твір пишу -
Роблю важкі уроки.
Автор:
І мама вийшла...А Вітько
Швиденько пише в зошит.
Син:(пише)
" Я в магазин завжди ходжу,
Коли мене попросять..."
Автор:
Хвилин за десять мама знов
З'являється у дверях.
Мама:
Вітюнь, картопельки начисть,
А я зварю вечерю.
Син:
Сама начисть!
Автор:
Кричить Вітько.
Так, що ледь не лопне.
Син:
Я твір пишу! Я- зайнятий!
Сама вари картоплю!
Автор:
Виходить мама, а синок писати знов сідає.
Син (пише):
"Я мамі сам варю обід,
Вечерю і сніданок..."
Автор:
Радіє син.
Син:
Не твір, а люкс!
Оцінка буде гарна!
Автор:
І геть не думає про те,
Що він радіє марно.

.

Вед 1. Діти - найдорожче для матері. Щастя матері - в щасті її дітей. Немає нічого святіше і безкорисливіше її любові.

Вед 2. Мати - перший вчитель і друг дитини, причому найближча. Вона завжди зрозуміє її, втішить, допоможе в скрутну хвилину, захищатиме від біди. На світі немає людини рідніше і ближче матері.

Вед3 .Мама! Найрідніша людина у світі, найдорожча, бо вона дала нам найбільше — щастя жити. Мати, ненька, матуся, матінка, мамочка — єдина людина у світі, яка не буває байдужою до своїх дітей. У ній стільки милосердя, співчуття, турботи, ласки... Бережіть своїх матерів, говоріть їм приємні слова, любіть їх, турбуйтеся про них, доки вони живі.

Вед4. Бережіть своїх матерів, не заподіюйте їм болю своїми словами та вчинками. Віддячте її за труди і турботу про вас, будьте добрими, чуйними, до неї.

Молитва за маму

Є в мене найкраща у свiтi матуся,

За неї до тебе, Пречиста, молюся.

Молюся устами, молюся серденьком,

До тебе, небесна Ісусова ненько.

Благаю у тебе дрiбними словами

Опiки та ласки для любої мами.

Пошли їй не скарби, а щастя і долю,

Щоб днi їй минали без смутку, без болю.

Рятуй від недуги матусеньку милу,

Даруй їй здоров’я, рукам подай силу.

Щоб вивели дiток у світ той, у люди.

Щоб нами раділа — пишалася всюди.

За це я складаю в молитвi долонi

До тебе, Царице, на сонячнiм тронi.

 Ведучий 1. Сьогодні особливе свято. В гості до нас прийшли найулюбленіші для кожного з нас наші бабусі. Вони – невтомні трудівниці, носії скарбниці мудрості нашого народу, хранительки звичаїв та обрядів, цікаві казкарки

Добрий день, бабусю, дорога моя,

Це для тебе сонечко лагідно сія,

Ласкою повняться рученьки твої,

Я люблю твій голос – рідний, дорогий

 

В нім – землі моєї срібні голоси,

Дружби і любові, і добра, й краси,

Назбираю в лісі квітів сон-трави.

Дорога бабусю, літ за 100 живи.

=Люба бабусю, тебе я вітаю,
Радості, щастя, здоров’я бажаю!
Хай тобі сонечко світить яскраво,
Квіти буяють і стеляться трави.

=Моя бабуся люба, гарна й мила,
Вона найкраща від усіх людей.
І хоч вона вже трохи посивіла,
Але так щиро любить нас, дітей.

Спасибі рідненька, за недоспані ночі,

Вже діти великі й внуки ростуть,

А серце твоє молоде й досі,

Милі бабусі! Ви - сама казка! Ваші лагідні, ніжні слова голублять, пестять душі і серця онучат.
Зараз ми у наших бабусь візьмемо  інтерв'ю.

1.  Пригадайте, будь ласка найщасливіший день, який Вам запам'ятався у житті?

Чим найбільше радують Вас онуки?

У тролейбусі стоїть згорблена бабуся.

Тихо шепче: — Упаду. Як смикне — уб’юся.

А мужчини он сидять. Як же їм не стидно?

Справжніх, істинних мужчин серед них не видно. —

А якийсь патлатий тип їй відповідає:

— Ні, мужчини, бабо, є, та містов немає.

Бабуся внука колисає,

А внук ніяк не засинає.

Розповіла вже всі казки,

І віршики, і приказки.

 

Стомилася, та все ж співає,

А внук ніяк не засинає.

І враз в кімнаті тихо стало,

Мабуть уже заколисала.

 

Та ні, знов пісенька луна,

Якась тонка і голосна

Піду в кімнату подивлюся,

Щось наче голос не бабусі.

 

Зайшла – побачила дива:

Бабуся – спить, а внук – співа.

 

Інсценізація вірша Г.Вієру "Мамо, чому?"
Син:
Чом у тебе у косі
Забіліла раптом сивина?
Мати:
Від любові, від тривог, надій:
Ти ж у мене один, сину мій.
Син:
А в бабусі голова біліш -
То ж мене бабуся любить більш?
Мати:
В неї діти - доньки і сини -
Додають, сердешній, сивини.
Син:
Чом же тьотя біла, як зима -
В неї ж діток не було й нема?
Мати:
Так синочку, біла геть вона.
Бо нудьгує цілий вік одна.

Коли мене спитають:
Яка найбільша сила?
Любов, що в серці має
Бабуся моя мила.
Коли мене спитають:
- Що найдорожче є світами?
З усіх скарбів скажу найперший –
Ласкаві руки мами.

Рідні бабці, рідні мами,
Ми вітаєм Вас на святі!
Ми Вас любим щиро-щиро,
Вам бажаєм щастя й миру.
Ви нас теж любіть рідненькі,
Бо ми діти дорогенькі,
Хочем бути на вас схожі
І, як ви, такі ж хороші.

Ми любим вас, кохані мами й бабусі!
Ми вам бажаємо здоров’ячка багато,
Ми хочемо, щоб завжди ви раділи,
І щоб в житті ніколи не хворіли.
Хоч часто ми буваємо нечемні.
І дуже ви хвилюєтесь за нас,
Але у серці знаємо напевно
Ми більше радуємо вас.
Хай Бог охороняє вас від злого.
Хай світить сонце і колосяться жита,
Щоб були ви щасливі й здорові
На многії і благії літа.

 

 Ведуча. Ще раз бажаємо вам безмежного щастя, міцного здоров'я, успіхів, благополуччя, любові й усього найкращого.

. Подарунки всі і квіти все для любих мам.
Ми за все, за все на світі кажемо:
ВСІ: СПАСИБІ ВАМ!

Рідне селище

Анкета (повна назва, місце знаходження, адміністративне підпорядкування)

Дубище – специфічний населений пункт, який жителі поділяють на старе і нове село. Тут поряд із корінним населенням проживають люди, переселені з зони радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи у 1991 році. Для них Дубище вже стало другою малою батьківщиною, адже з ним поєднують свої сподівання й майбутнє. Значна більшість переселенців переїхала з селища Діброва Олевського району Житомирської області. Воля випадку: Дубище і Діброва. Ці назви дуже схожі за своїм значенням, бо обидві пов’язані з поняттям «ліс».

Із 13 березня 1992 року Дубище – селище міського типу Рожищенського району Волинської області. Знаходиться поблизу річки Стир, за 25 км. від обласного центру та за 5 км. від райцентру. Площа населеного пункта становить 284 га.  В селищі проживає 2 030 чоловік переважно українців. Має автобусне сполучення з містами Луцьк, Рожище, Колки.

Вступ (історія виникнення, заснування)

Назва «Дубище», напевне, пішла від могутнього дерева дуба – символу сили та довголіття. Його стовбур досягав кількох метрів у діаметрі, а крони такі густі, що через них і дощ не досягав землі. Ріс дуб недалеко від річки Стир, на тому місці тепер знаходиться школа. В далеку давнину під великим деревом відпочивали чумаки; робили привали люди, які тягнули по Стиру баржі з вантажем; ховалися від спеки і дощу подорожні.

А в іншій легенді говориться, що в давним-давно подорожуючий вельможа присів відпочити під великим деревом (їх там росло багато). Тоді він і вигукнув: “Ну й дубище!”. Навколо панувала прекрасна природа. На десятки кілометрів простягались мішані, хвойні, листяні ліси, а над річкою Стир росли верболози і тягнулись луки з соковитою травою. Села тут не було. “Предком” села Дубище було Старе Дубище, розташоване понад річкою Стир до впаду річки Конопельки. Це була німецька колонія. Біля будинків люди садили вишні, яблуні, бузок. Ще й зараз можна побачити залишки цих садків.

Значні для селища історичні події

Вперше згадується у 1322 році. Вся територія перебувала під володінням Люберта Гедиминовича, який 1340 року стає князем землі волинської. Князь Люберт наділяє волинських владик маєтками, серед яких було й Дубище. Воно знаходилося за 4 км. на південний схід від Рожищ. В с. Дубище знаходився Введенський монастир. Місце для монастиря було вибрано дуже вдало. Круті береги Стиру і Конопельки прикривали всякий доступ до нього із заходу і півночі, а з півдня і сходу була обитель обведена високим земляним валом. Цей пустинний монастир залишався й літньою резиденцією для волинських владик. Навколишня місцевість ще й в наш час зачаровує кожного хто душею доторкнеться до неї, а в ті часи це був один із наймальовничіших куточків Надстир’я.

У центрі цього підвищеного чотирикутника, висотою до 15 м. над рівнем води, на березі Стиру і Конопельки вибудували іноки дерев’яний храм в ім’я Введення Пречистої Богоматері вівтарем на схід, прикрасили його мистецькими роботами волинських майстрів. З північної сторони від монастирської церкви були споруджені дерев’яні житлові і господарські будівлі. За вівтарем храму знаходилось монастирське, а пізніше парафіяльне кладовище села Дубище.

По річках Стир і Конопелька вирушали ченці до сіл і містечок, в яких проводили місіонерську діяльність, навертали поліщуків до Віри Христової. В XIV – XV ст. Введенський монастир був значним осередком духовного життя в цьому регіоні Надстир’я. В XVI ст. наступає його занепад, а опісля повне знищення. Луцькі владики, прямі його власники, поступово опускались і дбали більше про земне, а не небесне. З актів ревізії Луцького замку 1545 року вимальовується тогочасний стан самої обителі, початок її занепаду, моральне опустошіння тих хто стояв біля її керма: «…монастир на ім’я Дубищо Введення Пречистої, в яким був ігумен, а також здавен є добре господарство, а тепер цей монастир владика Луцький відає і тільки одного священика в ньому тримає, а хвали Божої, як в старовину, не має, бо людей того монастиря і всі пожитки повідують, на себе обернув владика іще вони люди монастирські до нас приходили з великими кривдами і утисками жадаючи ласки і захисту господарського…». З подальших сторінок цього документа дізнаємося, що самими владиками луцькими обитель була приречена: «…монастир в Дубищу був знищений зовсім – монахів розігнано, келії попалено на поташ. Селяни скаржилися на забрану в них худобу, збіжжя, речі…».

Смертельний удар цій раніш процвітаючій православній обителі нанесено було після смерті луцького владики Івана Красинського-Барзобагатого. Всі багатства монастиря село Дубище з людьми перейшли до його небожа, який перетворив святу обитель у свій маєток попередньо розігнавши ченців. Недоторканим лишався монастирський храм Введення Пречистої Богородиці, який ще довгий час служив як парафіяльний для селян Дубища і навколишніх сіл. За рахунок поховань вірних розросталось і колишнє монастирське кладовище за вівтарем храму.

У кінці ХVIII ст. монастирська церква була доведена до аварійного стану і загинула, стерта часом і людською байдужістю.

По перенесенні села Дубище південніше річки Конопельки на сучасне місце монастирище заростало, а на кладовищі губились всякі сліди могил. У 20-х роках польські колоністи перетворили кладовище в сінокіс, а за «світлих» радянських часів закінчилось його руйнування. Нині монастирське кладовище опинилось на задвірку птахофабрики місце якої було вибрано не випадково, а щоб навіки затерти сліди святині. Під час будівництва фабрики у 80-х роках колишнє монастирище було перетворено в кар’єр і сотні людських черепів та кісток стали фундаментом ще однієї «стройки комунізма».

Після Люблінської унії 1569 р. – у складі Польщі. Є відомості про те, що від 1569 р. село належало маршалку Петру Богдановичу Загоровському. Населення Дубищ брало участь у Визвольній війні під проводом                    Б. Хмельницького. За Андрусівським перемир’ям у 1667 р. відійшло до Польщі. Після третього поділу Польщі у 1795 р. приєднано до Росії. Старе село Дубище, на відміну від теперішнього, тягнулось понад річкою Конопелькою від Введенського монастиря з заходу на схід і лише в І пол. минулого століття було переміщене на південь за бажанням селян-кріпаків, яким було ближче до панської землі. Як свідчать документальні джерела держархіву Волинської області (ф.35, оп.5, спр.252, арк.31) станом на 1793 рік було тут 10 дворів 71 житель.

Першим випробуванням для дубищан після включення до складу Росії була російсько-французька війна 1812 року. На правому березі річки Стир російські війська тримали оборону. У боротьбі з завойовниками взяли участь і жителі села.

Російський царизм нічого не зробив для поліпшення становища народних мас, зокрема кріпаків. Земля залишалася в руках поміщиків, які експлуатували працю селян. При царизмі в селі налічувалось 7 господарств.

Після реформи 1861 р. становище селян не змінилося на краще.

Під час Першої Світової війни (1914-1918 рр.) населення зазнало нових бідувань. Цілі сім’ї вимерли від тифу. У липні 1916 року російські війська, здійснивши Луцький прорив, визволили Рожище і Дубище. Майже два десятиріччя поневірялося населення.

З вересня 1920 р. по вересень 1939 р. Дубище перебувало в складі Польщі. Старе село почало відмирати. За свідченням старожилів, першим побудував житло недалеко від старого дуба хтось з Катеринюків, Фірчуків чи Герасимчуків. Зробити це було нелегко. Потрібна фізична сила, щоб розчистити місце, обробити землю. Проте, завдяки терпінню і праці, труднощі були подолані. Почалось заселення. Воно простягалось від Карпця Степана до річки Шумок (сучасна назва Пруднік). Будинки були в основному дерев’яні, вкриті соломою, лише одна хата (цегляна) у Фірчука Івана, по-вуличному його кликали Музичко. Зимою під вікнами робили загати, щоб зберегти тепло. Хати замикались на засув (обертали один раз дерев’яним ключем). Як йшли з хати – ключ ставили зверху на засув. Ніхто не боявся злодіїв, бо що могли ті знайти в хаті? У 20-х роках за часів панування буржуазної Польщі уряд проводив політику національного гноблення українського населення. На низькому рівні була освіта та охорона здоров’я. навчання рідною мовою заборонено. Вчитися могли лише діти заможних батьків. У селі існувала приватна школа, а семирічна (польською мовою) навчання діяла в сусідньому селі Вовнянка. Директором був Коржан, а вчителем – Марія Ожган. 

У 1935 році через необережність одного господаря, який курив папіросу, загорілася солома, зірвався сильний вітер і пожежа знищила всі будинки на лівій стороні села. Залишилась лише цегляна хата. Люди, хто як міг, почали будувати село по хуторах і в Ретівці (це теперішнє село Єлізаветин). До села входило два хутори: Заволочки і Василівка та польська колонія. Хутір Заволочки був розміщений в районі бригади і проживало в ньому 8 сімей (Фірчук Василь, Фірчук Петро, Герасимчук Віра, Мороз Григорій, Герасимчук Павло, Герасимчук Василь, Катеринюк Олександр, Фірчук Василь). Хутір Василівка розміщений під лісом в сторону села Ольганівка. Там проживало 7 сімей (Єпішев Іван, Єпішев Григорій, Тарасюк Афанасій, Любода Пилип, Герасимчук Іван, Рудь Степан, …).

Польська колонія була розміщена в сторону с. Рудня за сьогоднішнім сміттєзвалищем. Там проживало 22 сім’ї (Блащук, Бондарчук Микола, Комар Іван, Панасович Микола, Кравчук Степан, Дзядко, Єфремов М., Черніцький Степан, Вінічук Остап, Тупало Марія, Рак Степан, Олійник Меланія, Дзюра, Герасимчук Алам, Герасимчук Григорій, Дудко Олександр, Кондратюк Вінеамін, Максимюк Іван, Романюк Єлена, Романюк Іван).

На сучасній вулиці Піонерська проживало 3 сім’ї ( Герасимчук Зінаїда, Катеринюк Василь, Герасимчук Меланія), а на вулиці Зелена – 27 сімей (Катеринюк Степан, Цегловська Саверія, Катеринюк Микола, Швець Микола, Приймак Василь, Кожан Дмитро, Фірчук Марія, Катеринюк Василь, Каліш Йосип, Катеринюк Іван, Катеринюк Петро, Катеринюк Сергій, Морозюк Іван, Фірчук Іван, Фірчук Лукаш, Васильчук Магда, Фірчук Степан, Овадюк Тетяна, Карпець Степан, Овадюк Купріян, Бичак, Медвідь Іван, Вуйцяк Микола, Левчук, Зажицька Олена, Величко Мотря).

Село Дубище належало до Єлізаветинської с/ради. Займалися одноосібним господарством. В більшості люди мали вуличну кличку. Єпішев Гріша був лісником, вважався сільською інтелігенцією. Єпішев Іван мав свою молочарню, куди кожна сім’я змушена здати 150 літрів молока, згідно встановленого податку. Там частково воно перероблялося – відправляли в Рожище. Мірчук Іван, за прізвиськом Музичко, займався пошиттям та ремонтом взуття. Герасимчук Надія Сергіївна, Отто Євгенія Василівна, Катеринюк Антоніна Семенівна, Васильчук Валентина Афанасівна займалися ткацтвом. Мар’яшин Ванька гарно шив одяг, а Карпець Микола Степанович робив міцні, красиві вироби з лози. Столярні вироби виготовляв Фірчук Василь Семенович. Петро Єпішев любив музику, грав, а пізніше став знатним музикантом у Рожищі.

На березі річечки Шумок (нині Пруднік), яка впадає в річку Стир, працювали млин, цегельня, а згодом діяла артіль, де проводили заготівлю торфу. Це була трудомістка робота: спеціальним ножем-лопатою нарізали брикетики. Це робили два чоловіки: один нарізає, другий відбирає і складає для подальшої сушки. На протязі кількох днів він сохне. Таким торфом опалювали грубки своїх помешкань.

 У роки війни ( 1941 – 1944 рр.) великих боїв в селі не було. Проте хвиля тяжких часів не оминула село. По одну сторону річки Стир в с. Топільно були розміщені німецькі війська, а в с. Дубище наші війська тримали оборону. В селі на Заволочках розташувався підрозділ радянської армії. Зокрема спеціалісти радіозв’язку знаходилися в будинку Фірчука Василя. Штаб знаходився в Єпішева Івана. Солдати-розвідники – в будинку Герасимчук Віри, навколо її хати були викопані окопи, а попід підвалою – вхід у будинок. У селі розміщався Запасний полк. Події відбувалися в лютому 1943 року, коли німці почали відступати. Солдати, які знаходилися в лісі, просили наблизитися до хатів і відпочити або йти в наступ. Проте наказу ще не було. Ввечері солдати відпочили,  а на світанку пішли в наступ, звільняючи територію від німецьких загарбників.  Більше боїв тут не було. В 1942-1943 рр. німці почали вивозити молодих дівчат, хлопців до Німеччини. Було вивезено Карпця Миколу Степановича і Овадюк Єву Степанівну. Хоч важко було, але доля повернула їх додому після війни.

Пізніше почалося мародерство і арешти людей, які й шли за вільну Україну. Жили люди впроголодь. По хуторах світла не було.  Це пізніше купували в Рожищі керосин і заливали в лампи.

З війни стали повертатися чоловіки. Бойовий шлях війни пройшли наші земляки: Фірчук Гнат Васильович повернувся без ока (його оперували у Двінську) та Козак Йосип Гнатович (нині вони  покійні). На жаль, не судилося повернутися додому Герасимчуку Федьку і Павлу, які загинули і поховані в Естонії.

Війна закінчилася. У 1946 році почалось переселення. Поляки, які жили в селі, виїхали в Польщу, залишаючи житло, а з Польщі переселенці стали заселятися в запустілі хати, яких не вистачало. І знову настали важкі часи, через те що корінні жителі прийняли переселенців в свої помешкання. Прийшлося пережити недоїдання, холод, різні інші незручності, поки вони знайшли для себе притулок.

Згодом розпочалась колективізація сільського господарства. Людей примусово записували в колгосп, куди потрібно було здавати коні, сільськогосподарський інвентар (плуг, віз, борони, сівалки). В залежності від кількості землі, яку мали в своєму господарстві, люди сплачували податок зерном, курячими яйцями, молоком, м’ясом, вовною, бо все в господарстві було переписане. В 1947 році  на землях села Дубище і сусіднього села Єлізаветин створено колгосп «Червона зірка», яку очолив Воїнський Василь. У селі була побудована конюшня з глини, де утримували коні і вівці. Кіньми обробляли колгоспні лани, заготовляли сіно, жнивували. А коли позвозять на тік пшеницю, жито, тоді вже розпочинали обмолот зерна спеціальними молотарками. Працювали в колгоспі жінки і чоловіки. Деякі молоді люди знайшли роботу в Рожищі. Там діяли вже артілі: в артілі «Рекорд» виготовляли бавовняні одіяла на ручних станках, а в артілі ім.. Горького виготовляли дерев’яні меблі, крісла. Пізніше було утворено машинно-тракторна станція, в якій проводили ремонт машин і тракторів.

Згодом «Червону зірку» перейменували на «Ленінський шлях» до якого входило 5 сіл. Головами колгоспу були Жога, Попадиченко, Яцюк, Крупник. Робота була дуже важкою, так як техніки було мало і виконували все вручну. З ранньої весни заготовляли попіл. У лісі при заготовці дров спалювали гілля і кіньми його розвозили по полях. Землю обробляли в більшості вручну і кіньми. Поступово впроваджувалась механізація в сільському господарстві. Так як в селі переважали піщані ґрунти, то основною технічною культурою для сіяння був льон. На ділянках працювали цілими сім’ями цілодобово. Льон висівали наприкінці квітня – на початку травня сівалками. Намагалися сіяти густіше, тому що на рідких посівах виростало грубе стебло, а його важче було обробляти. Час достигання культури припадав на кінець жнив, тобто на серпень місяць. Стиглі стебла мали жовтий колір, а головки – світло-коричневі. Льон виривали вручну, в’язали у сніпки і ставили у купки для просушування насіннєвих коробочок. Гарної погоди льон висихав за тиждень. Після цього його звозили молотарками для обмолоту насіння. Люди до півночі працювали на молотінні. Знову розбирали обмолочену тростину, розстеляли її  по траві, стерні рядочками для вилежування льону. Витримували так один тиждень. Вилежаний льон збирали вручну, терли на терницях по хатах, а потім готове волокно відправляли в Рожище на переробку. Необроблені снопи відправляли в Оконськ. Це вже рахувалася оплачувана робота. Пізніше працювати стало легше, тому що льонозавод почав приймати сировину.

Жнива проводили не комбайнами. Косар косив, а жінка підбирала. Зерно молотили молотарками. Вся робота в колгоспі виконувалася руками селян, вона була важкою, а плата мізерною. Дітей ніхто не частував ні ласощами, ні грішми. Проте втомлені люди під час жнив не розлучались з українською піснею (особливо любили «Тарасе, Тарасе, ой ти, батьку наш!»). Взимку після закінчення польових робіт збирались на вечорниці дівчата і хлопці в одній хаті, хлопці наймали музикантів (були такі Панасовичі, і Каліш Йосип грав на скрипці) і організовували танці, забави. Був гамір, сміх. Старші люди також збиралися  на посиденьки.

Радіозв’язок у селі провели в 1949 році, а на початку 60-х років – електрику. У 1961 році побудована початкова школа. Директором і відповідальною за будівництво була Величко Паша Василівна. В третьому класі навчалась Кіселюк Віра, Карпець Валентина, Кухарчук Володимир; в IV класі – Биць Валентина, Овадюк Олена; в ІІ класі – Капець Галина, Каліш Володимир; в І класі – Каліш Віктор, Ходунов Валерій, Щербак Лідія. В селі проживала ще одна вчителька – Віра Терентіївна Фірчук, яка вела початкові класи в с.Єлізаветин. Пізніше жителі нашого села Кожан Дмитро Дмитрович, Єпішева Софія Григорівна, Кожан Валентина Семенівна поповнили ряди освітян і працювали в с.Єлізаветин. Магазину як такого не існувало. Він був розташований по хатах (у Катеринюка Івана, потім у Фірчука Івана). Люди прагнули душевного відпочинку. В Єлізаветині вже працював клуб, але дубищани не всі могли туди піти, хіба що молодь. Там на вихідних, у свята організовувались танці, працював великий хор, кіномеханік Загола Тимофій крутив кіно. В Дубищі кіномеханік прилаштовував свою кіноустановку на вулиці, екрана зробили  на стіні школи, там поставили лавку, і у визначений час він приїздив і показував кіно. Ще молоді збиралася на автобусній зупинці на початку села. Слухали музику, веселились і обов’язково встановлювали чергування по прибиранню території.

Поступово село зростало, як в економічному, так і в духовному плані. У 1975 році колгосп очолив Ситник Василь Дмитрович. В 1992 році колгосп «Ленінський шлях» перейменовано на колгосп «Заріччя». У процесі реформування колгосп «Заріччя» переформовано в ВСК «Заріччя» – керівник Ситник В.Д. та СВК «Первоцвіт» - керівник Бардабуш О.Л. СВК «Первоцвіт» діяв на базі бригади №5 в селі Дубище. Це підприємство було закрито в 2002 році.

У 1982 році розпочалось будівництво із заселення житлового масиву для працівників птахофабрики, яка побудована на землях сусіднього населеного пункту в селі Носачевичі. Було побудовано 14 двохповерхових житлових будинків і заселено 99 квартир, де проживало 361 чоловік.

З 1991 по 1995 рр. проводилось обов’язкове переселення громадян з зони радіоактивного забруднення внаслідок аварії на ЧАЕС в с. Дубище (на підставі рішення Ради Міністрів України від 28.08.1990 року). У 1992 році утворено селищну раду, головою якої обрано Ковальчука Андрія Івановича. З 1998 року селищну раду очолює Дорошенко Анатолій Миколайович. Багато надій покладають дубищенці на нього. Його повторно обрали на третій термін головування, бо неодноразово доводив односельцям свою професійність, вміння згуртувати людей, об’єднати їх у спільній справі покращення власного добробуту та добробуту усієї громади. У своїй роботі прагне до відкритості, прозорості. Небайдужою, життєлюбною людиною на своєму місці є секретар селищної ради Салова Валентина Миколаївна.

Видатні постаті селища

На дубищенській землі виросли люди, які здобули вищі освіти, зайняли видне місце в житті, досягли успіхів у праці і ділом примножили славу Господу, Україні, своєму селищу. Єпішев Петро Григорович – Заслужений діяч культури України. Багато уродженців Дубища  стали вчителями. Серед них Єпішева Софія Григорівна – вчитель молодших класів; Олійник Володимир Олексійович, Сисько Валентина Миколаївна, Каліш Євгенія Йосипівна – вчителі математики; Рак Анастасія Степанівна – вчитель іноземної мови; Ситник Валентина Володимирівна – вчитель початкових класів; Єпішева Валентина Іванівна – бухгалтер, яка на рахівниці нараховувала всім вчителям району заробітну плату. Олійник Василь Олексійович – начальник заготконтори.

Туристично-краєзнавчі об’єкти

З метою популяризації Волинського краю, Рожищенського району, його прадавніх традицій та звичаїв, незвичайних пам’яток архітектурного мистецтва, розвитку Зеленого туризму проходить з 2007 року фестиваль «Рожищенська Мальованка» в комплексі з відпочинком на території селища. Саме тут можна не тільки ознайомитись, але і придбати різнобарв’я української вишивки, вироби з лози, соломки, бісеру, взяти участь в огляді – конкурсі музичних композицій фольклорних колективів.

Жителі селища Дубище традиційно День села відзначають 28 липня (на свято Володимира).

Сучасний стан населеного пункту

Селище специфічне. Воно потребує благоустрою. Проведено телефонізацію, газифікацію (завдяки створенню кооперативів, обов’язки цієї справи взяли на себе Ситник О. В., Костів Ю.В. та інші),  частково –  освітлення вулиць та водопостачання.

В економіці селища вагоме значення займає розвиток малого бізнесу. 7 підприємців забезпечують торгівлю побутового обслуговування. Це      Ситник В.Д., Ситник А.В., Дорошенко О.Ф., Зарицький Л.Р., Адамчук В.Ю., Середа В.В., Клімчук Г.В.. До послуг жителів перукарня «Ірина» (очолює Войко І.В.); розважальний, молодіжний дискоклуб «Консуело» – підприємець Старикова Н.О.; філія Ощодного банку; відділення аптеки «Волиньфармопостач»; з 1993 року відділення зв’язку; АТС, якого обслуговує 237 абонементів; з кінця 2008 року КП «Дубищенське ЖКГ»  (директор Гарбовький Руслан Петрович); пожежна частина (начальник Демчук В.Н.); центр соціального захисту населення; з 1994 року  селищна бібліотека, яка розміщена в школі (завідуюча Лебедич Марія Ксенофонтівна, яка неодноразово нагороджувалася грамотами відділу культури і туризму райдержадміністрації за популяризацію української книги). Активістка бере участь у різних конкурсах, проводить усні журнали, літературні та бібліотечні уроки, вікторини, перегляди, огляди літератури, веде пропаганду книги серед широкого кола користувачів. У бібліотеці діє клуб за інтересами, «Золотий ключик» (ляльковий театр), є ксерокс, сканер комп’ютер, а в 2010 році підведено Інтернет.

У селищі з 1992 року працює  дошкільний навчальний заклад «Калинонька» (завідуюча Спасовська Валентина Іванівна). Він розрахований на 115 дітей. На сьогодні заклад відвідують 65 дітей, працює 3 групи. Частину площі дитячого садка селищна рада передала районній службі Держпожнагляду. В закладі працюють творчі, ініціативні педагоги:        Денис О.В., Супрун М.О., Карп’юк С.Й., Шершень Т.В., Крисько С.В., музичний керівник Таргонська Л.П.. Неодноразово займали 1-3 місця, беручи участь в різноманітних конкурсах.

У 1994 році  відкрито Дубищенську ЗОШ І-ІІІ ст., розраховану на 460 дітей. Директором школи був Матвійчук Леонід Романович а завучем – Дмитренко Тетяна Василівна. 1-й випуск 1993-1994 рр. нараховував 24 учні. Учні молодших класів навчали вчителі: Поліщук Т.І., Чмирук В.Д., Мишленник Н.Я., Марчук О.І., Наперковська З.Ф., Бойчук Л.В., Якимів О.П., Шванц О.Г.. З нетерпінням школярі чекали уроків  таких учителів Жоги А., Підвальної С.І., Матвійчук Ж.І., Бондар Л.О., Медведенко О.В.,  Редчук О.В., Кобилюх В.В., Годун Є.О., Зуя О.О.. Скільки доброти, вчительської вимогливості і материнської ласки передають своїм вихованцям Савчук Т.В., Давидюк М.С., Костів Ю.В., Чиновата З.А., Сидорук М.А., Климук Л.М.,  Квашук Н.П., Богунова А.В., Фірчук І.С., Кам’янчук С.Ф., Шевчук Ю.О.. Набагато здоровшими почувають себе діти після уроків фізичної культури, проведеними учителями Антонюк С.В., Петусевичем О.М., Богуновим І.А., Шелестом І. В.. Справжніми фахівцями у своїй справі є Антонюк М.В., Зварич А., Скирканич О., Ткачук Т.Ю., Катеринюк О.М., Клімович О.О., Кобзар Н.М., Гура І., Слаутич Ж., Сус О.С., Мєх С.В., Патюк С.В.. Улюбленим місцем для занять, розваг став комп’ютерний клас, відкритий у 1994 році, нині підключений до мережі Інтернет (учитель Ковалюк Ю.В.). З 01.09.1999 року директором школи стала Дмитренко Тетяна Василівна, а завучем – Якимів Олена Петрівна. Переможцями конкурсу «Вчитель року» були Кобилюх І.В., Костів Ю.В., Антонюк С.В, Бондар Л.О., Климук Л.М., Наперковська З.Ф. та ін.. У 2010-2011 навчальних рр.. навчається 250 дітей. До їх послуг бібліотека (завідуюча Шадура М.П.) добре обладнані кабінети української і зарубіжної літератури, математики, хімії, фізики, біології, трудового навчання, ДПЮ, історії  та права. Щорічно школярі здобувають призові місця в районних та обласних предметних олімпіадах, спортивних і туристичних змаганнях, конкурсах, оглядах учнівської художньої самодіяльності.

Паспорт школи

Кількість працівників – 18                                 Навчальних кабінетів – 34

Кількість учителів – 31                                      Спортивний зал – 1

З них учителів методистів – 2                           Майстерні – 3

(Поліщук Т.І.,  Савчук Т.В.)                              Актовий зал – 200 місць

Старших вчителів – 3                                        Їдальня – 70 місць

(Дмитренко Т.В., Якимів О.П, Давидюк М.С.) Середній вік вчителів – 40-45р.

Спеціалістів вищої категорії – 13                      Кількість медалістів - 16

Чоловіків – 6

Кількість випускників – 558

Дубищенська загальноосвітня школа І-ІІІ ст. є культурним і духовним осередком, де проходять не лише шкільні, а й селищні заходи. Своєрідним стержнем роботи з питань вивчення літератури рідного краю, факультативного курсу «Шкільне Лесезнавство» став методичний і літературний центр «Лесина світлиця» (ініціатор створення Махнюк В.М.) 2008 р.. Традицією стало влаштовувати в школі творчі виставки школярів: Анні Горбулевич -  красиві картинки з об’ємними зображеннями квітів, сплетених із різнобарвного бісеру; Олександра Баканова (лауреата обласних, республіканських і міжнародних конкурсів) – малюнки та вироби, випалені і вирізані з дерева; художні роботи Богдана Янчинського, Вікторії Кручко та ін.. В школі виховуються розумні і талановиті діти. Майстерною грою на акордеоні радують жителів села вихованці Людмили Степанівни Нівчик: Роман Воронка (лауреат районних, обласних, республіканських конкурсів), Юрій Макарчук, Шванц Андрій; і своїм незвичайним співом – Ірина Полякова, Сергій Мельник, Юлія Майструк, Вікторія Лебедич, Анастасія Антонюк та ін.. Школа нагороджена почесною грамотою за вагомі результати громадської діяльності у рамках міжнародного проекту «Громадянська освіта – України».

У межах населеного пункту діє з 1995 року дільнича, згодом лікарська амбулаторія загальної практики сімейної медицини, (головний лікар Венедіктов Микола Михайлович), розрахована на 100 чоловік прийому в день і обслуговує 7 навколишніх сіл. Тут працює денний стаціонар на            7 ліжок, фізкабінет, лабораторія, маліпуляційна, стоматкабінет. І в день і в ночі готові прийти на допомогу людям лікарі: Венедіктова С.П., Шкуро Г.В., Пахолюк О.Й.; лаборант – Калапуша А.В фельдшер – Грибовський Р.Л.; медсестри – Гаращук Ю.В., Кобрин.

Селище розростається, змінюється, красивішає. У самому центрі височіють у піднебесся два храми – православний і католицький. 18 жовтня 2008 році митрополит Луцький і Волинський Ніфонт, освячуючи новозбудований православний храм,порівняв його з джерелом Божої благодаті. Храм чудовий. Зринаючи голубими куполами у небеса, він неначе зливається з ними, отримуючи невичерпну духовну енергію. Перше богослужіння відбулося в березні 1998 р. у переобладнаному під церкву приміщені старої котельні (де й підлога попрогнивала, і окремі ікони відсиріли від вологих стін, адже приміщення взимку ще й не опалювалось). 24 жовтня 2002 року було закладено перший камінь на будівництво храму. Будували довго, через брак коштів. Лише завдяки священикові отцю Бодаку Михайлу Юрійовичу, пожертвам людей і влади, у новому храмі зазвучала служба Божа. Під час богослужіння митрополит подарував дубищенській громаді ікону з Єрусалиму. Щонеділі та в свято звучить Боже слово, здійснюються обряди вінчання, хрещення.

Дубищенські католики також ніколи не забували про свою віру і щоденно молились. Спочатку віруючі збирались помолитись Богу в будинку Розалії Францівни Полєшко. Першим ксьондзом був Чеслав, його наступником – ксьондз Марек, які проводили літургію польською мовою. Згодом у 1995 році зайняв Богом освячену посаду ксьондз Бурнік Роман, який перш за все Літургію став проводити українською мовою, тому що серед присутніх було багато дітей, які не розуміли польської мови. Саме ксьондз Роман став ініціатором побудови костелу Святої Матері Божої Фатімської у 1999 році. Верхівка костелу стрімко піднята вгору, ніби хоче дістатися самого неба. Це костел типу однонановий з розширеними трансептами. У вівтарній частині є оригінальний вівтар, який представляє собою камінь прямокутної форми,  вага його становить 5,6 тонн, подарований жертводавцями з парафії Святої Марії Магдалини міста Гельдерн (Німеччина). Жертводавці парафії Пресвятого Серця Ісуса міста Кроге-Ерендорф подарували орган. У храмі завжди панує атмосфера затишку, спокою, Божої любові та благодаті.

У Дубищі молодь залучена до занять спортом і популяризує здоровий спосіб життя. Особливо жителі гордяться футбольною командою, яка другий рік поспіль стала переможцем чемпіонату району. Наставник, організатор, помічник Володимир Андрійович Солодуха та Віктор Левчук, як ніхто інший, вміє підтримувати дух команди налаштувати на перемогу. Голова селищної Ради А. Дорошенко та меценат Віктор Прокопчук підтримують ентузіазм та завзяття дубищенських спортсменів.

Багато корисного для шкільного закладу і школи у Дубищі, притулку для неповнолітніх у Рожищі зробив майстер Віктор Маркович Войналович. Його витвори нікого не залишають байдужим і служать чудовим прикладом для наслідування. Проходячи повз будинок Віктора Войналовича по вул.Дібрівській, мимоволі розглядаєш оригінальну лавочку, величезний вулик, драбину, що спіраллю опускається донизу, архітектурні форми з каменю, металеві статуетки на верхівці даху, а на подвір’ї привертає увагу напіввкопаний якір. Яку багату уяву та фантазію мав Віктор Маркович!

Сучасне покоління дубищан не відстає від своїх батьків і дідів. Володимир Іщук займається виноградництвом, бджільництвом, розведення кролів. Невтомний дослідник, селекціонер, раціоналізатор. Він в постійному пошуку – прищеплює, схрещує, експериментує, постійно доповнює знання зі спеціальної літератури. Ніхто краще не сплете з лози, як Дядюк Василь із дружиною. Його вироби міцні і красиві.

Далеко за межами селища знають і Святослава Приходая, який на поч. 90-х років організував свою міні-птахофабрику, на якій запланував розводити птицю. Починав з гусей, курчат, а згодом більшу увагу звернув на декоративні породи – хоча за красу доводилось платити іноді високу ціну. Нині бере участь в різноманітних виставках, на яких купує нові породи або обмінюється птахами із таким фанатом, як сам. Коли відчиняються двері курника, на подвір’я висипається галаслива, пістрява юрба різного птахства. Тут і декоративні кури-пентанки, і королівські пухові п’ятипалі чорношкірі, і падуани золотисті, індики, цесарки, павичі, сібрайти сріблясті. Крім птахів, окрасою обійстя С. Приходая є різнобарвні квіти, які він дарує, продає не тільки односельчанам.

Найбільш розповсюдженим ремеслом жителів селища є вишивання, в’язання. Найгарніші вишивки виходять у Мазурук Н.В., Бродосюк В.В., Шевчук Людмили, Столярчук Зої, Терещук Світлани, а учень Макаров Андрій залишив про себе пам'ять у школі, вишивши портрет Тараса Шевченка. Найкраще в’яжуть Макарчук М.І., Казановська М.В.,       Кам’янчук С.Ф. та ін. Гарно вміють шити одяг Мостович О.Л., Чирко Н. М, Воронка Г., Катеринюк О.М. Молоде покоління дубищан свято шанує звичаї, традиції предків.

У селищі проживає 18 жінок, які народили і виховали більше, ніж п’ятеро дітей (це Казановська М.В.,  Катеринюк С.М.,  Кухарчук Г.І., Устименко Р.І., Бабич М.Я.,   та інші).

 Історія села продовжується, пишуть її рядові люди. Пишуть своєю щоденною працею, виховуючи дітей, лікуючи односельчан, працюючи на землі.

Висловлюю щиру подяку таким людям:

Тамарі Володимирівні Савчук – вчителю укр. мови і літератури.

Жителям села – Ірині Анатоліївні Кузик, Валентині Миколаївні Сисько, Євгенії Василівні Отто, Валентині Василівні Фірчук, Надії Сергіївні Катеринюк, Любові Адамівні Карпець, Роману Володимировичу Фірчуку.

Список використаної літератури та архівних документів

1.     Минуле і сучасне Волині та Полісся. Рожища і рожищенці в історії Волині та України: проблеми волинезнавства. Матеріали ХХІІІ обласної науково-практичної історико-краєзнавчої конференції, Луцьк - Рожище, 23 травня 2007 р. – Луцьк, 2007. – 265 с.

2.     Рожко Володимр Євтухович Православні монастирі Волині і Полісся: історико-краєзнавчий нарис. – Луцьк: Медіа, 2000 р. – 692 с.

3.     Олександр Цинкаловський. Стара Волинь і Волинське Полісся. –  Вінніпег, 1984, том 1, - 369 с.

Додатки

Пісня

«Тарасе, Тарасе, ой ти, батьку наш!»

Тарасе, Тарасе, ой ти, батьку наш!

Спустися на землю, подивися на нас,

Як нас, кати катують, по тюрмах саджають,

 Їсти нам не дають, а в нас малі діти.

Пішов я в світ хліба просити,

А кати не вірили:

Взяли зловили, у тюрму засадили,

А жінка, малі діти мусили з голоду вмерти.

Пішли три брати – везуть мене з тюрми.

Першу браму відчинили, другу – відбили.

Взяли за руки – на білий світ вивели.

Тарасе, Тарасе, ой ти, батьку наш!

Спустися на землю, подивися на нас…

Над Тарасом всі зірки сіяли,

Як над батьком дітки стояли.

Спи Тарасе, спи Тарасе,

Поки тебе Бог збудить,

Твою славу, твою славу народ повік не забуде… 

 Зі спогадів Павліни Щербак